Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Видатнi дiячi Прикарпаття







письменники | поети | громадсько-культурнi дiячi | педагоги | журналiсти-видавцi | лiтературознавцi | перекладачi | iсторики | спiваки | громадсько-полiтичнi дiячi | вченi-науковцi | краєзнавцi | народнi майстри | художники | бiблiографи | полiтики | юристи | iсторичнi постатi | актори | дiячi української дiаспори | музиканти | церковнi дiячi | лiкарi | скульптори-митцi | промисловцi | спортсмени | архiтектори | винахiдники i рацiоналiзатори |


А | Б | В | Г | Д | Е | Є | Ж | З | И | І | Ї | Й | К | Л | М | Н | О | П | Р | С | Т | У | Ф | Х | Ц | Ч | Ш | Щ | Ю | Я |


Кобринський Йосафат

Кобринський Йосафат (27.09.1818, м. Коломия - 14.03.1901, с. Мишин, тепер Коломийського району) - укр. педагог, священик УГКЦ і гром.-культ, діяч. Народився в сім’ї вчителя. Закінчив Коломийську тривіальну школу, Станиславівську гімназію, Львівську духовну семінарію і Віденський університет. Священник спершу в с. Москалівці (тепер частина Косова), а потім і до кінця життя у Мишині біля Коломиї. Ініціатор і душа братства Народного Дому у Коломиї (тепер Музей нар. м-цтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського). Підтримував засновану І. Франком і М. Павликом радикальну партію. У 1849 р. видав у Львові \"Буквар новим способом уложенний для домашньої науки\" і \"Спосіб борзо виучити читати\". Це перші після „Русалки Дністрової” книги, видані гражданським шрифтом. В основу підручників ліг новий прогресивний спосіб навчання – від простого до складного. Разом з поетом Л. Данкевичем і видавцем Ф. Білоусом заснував бурсу для бідних учнів і читальню, для яких на власні кошти придбав необхідний інвентар і книжки. В голодні роки 1860-1865 Кобринський за власні гроші закуповував зерно, щоб прогодувати учнів бурси. Він поширював серед селян освіту, сільськогосподарські знання (у рукописі залишилася праця \"Сільське хазяйство\"), закладав позичкові каси. 1848-1849 рр. – активний член Коломийської Руської Ради, учасник Першого з’їзду української інтелігенції у Львові. Кобринський сприяв становленню Коломийського театру – першого театру в Галичині, різними шляхами здобував рідкісні книжки, що виходили на Наддніпрянській Україні і розповсюджував їх серед знайомих і селян. Був ініціатором спорудження Народного Дому в Коломиї (зараз музей народного мистецтва Гуцульщини).
Кобринський Йосафат

(27.09.1818, м.Коломия - 14.03.1901, с.Мишин, тепер Коломийського району) - укр. педагог, священик УГКЦ і гром.-культ, діяч. У Коломиї разом з Л.Данкевичем (див.) і Т.Білоусом (див.) заснував бурсу для бідних учнів і читальню, для яких на власні кошти придбав необхідний інвентар і книжки. Ініціатор і душа брацтва Народного Дому у Коломиї (тепер Музей нар. м-цтва Гуцульщини і Покуття ім.Й.Кобринського). Підтримував заснував І.Франком і М. Павликом радикальну партію. Автор книг "Букварь, новим способом уложенний для домашньої науки" (Львів, 1842; тут також 45 приповідок, декілька байок і загадок) і "Спосіб борзо виучитися читати" (Львів, 1842), де вперше запропонував новий спосіб навч. грамоти і вперше застосував у шкільному навчанні гражданський шрифт, а також брошури "Гній - душа в господарстві" (Відень,?). У рукописі залишилася праця "Сільське хазяйство". В останніх двох працях пропагував прогресивні методи ведення с.г. Див. М. Білоус (див) "Йосафат Кобринський, его життє і діла" (Коломия, 1901), "Громадський голос" (1901.- Ч. 18), статті В. Полєка у "Прикарп. правді" за 28.09.1988, 4.10.1968 та "Агро" за 24.11.1988, УРЕ(К., 1980. -Т. 5).
Ковжун Павло

(псевдо.: Марія Пеньковська; Половчавський М.; Тамарин П.; Фосняк К.; Холмщанин; 15.10.1896, с.Костошки, тепер с. Велика Фосня Житом, обл. - 15.05.1939, Львів) - укр. мистець, графік і мистецтвознавець. Під час 1-ої св. війни у рядах рос. армії, воював у Карпатах, двічі був поранений. 1917 провів українізацію корпусу, в якому служив. 1911-1915 навчався у Київському художньому училищі, 1919-1920 - в Укр. Академії мистецтв. Пізніше проживав у Станіславі, а згодом - у Львові, де став визнаним художником. У 30-х pp. розписав церкву у м.Долина., 1937-1938 у Калуші разом з Осінчуком (див.) та ін. розписав церкву Архистратига Михаїла. Його іменем названо одну з вул.Калуша, а на головному корпусі Калуського училища культури встановлена мемор. дошка. Див. \"Наука і суспільство\" (1989 - ч. 8), \"Галичина\" за 9.10.1996 і \"Укр. календар-1969\" (Варшава, 1969,), \"Новий час\" за 20.08.1994.
Когуч Мирослав

(народився 5 грудня 1947р. в с. Павлівка біля м. Івано-Франківська) - Заслужений раціоналізатор України. Здобувши спеціальність електромонтера, в 1968р. розпочав трудову діяльність в будівельно-монтажному управлінні №429 м. Івано-Франківська. З 1970 по 1990 рр. - електромонтер, бигадир, майстер, начальник електроцеху, директор шкірсировинного заводу Івано-Франківського шкіряного об\'єднання. Без відриву від виробництва закінчує вечірній факультет Івано-Франківського інституту нафти і газу, з набуттям кваліфікації інженера-електрика, та Вищі курси шкірсировинного виробництва Мінлегпрому України. Один з перших виборних директорів в області, директор, голова Правління ВАТ ,,Івано-Франківськшкірсировина\". З 2002р. - заступник начальника Управління житлово-комунального господарства Івано-Франківського міськвиконкому. На його рахунку більше 200 раціоналізаторських пропозицій з вдосконалення електропостачання, електромереж, енергетичного обладнання, технологій консервування та зберігання шкірсировини, механізації ручних робіт. Активний громадський діяч, який приймає безпосередню участь в суспільно-політичному житті краю. Більше 10 років - лідер низового осередку ТВР, більше 25 років - постійний член президії цих рад. Делегат з\'їздів ВТВР та ИВР України. Ініціатор і фундатор громадського фонду підтримки винахідників і раціоналізаторів області.
Козак Федір

(народився 22 вересня 1943р. в с. Пасіцели Одеської обл.) - вчений-винахідник з проблем інтенсифікації тепломасообміну та мінімізації енергетичинх витрат у технологічних процесах нафтогазової промисловості, професор, кандидат технічних наук, член-кореспондент Української нафтогазової академії. З 1973 року пов\'язав своє життя з Івано-Франківщиною, де ось уже більше 30-ти років працює в Івано-Франківському інституті нафти і газу (теперішній Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу), здобувши в цьому ж році науковий ступінь кандидата технічних наук, і вже через два роки, в 1975р., зростає як завідувач кафедрою нафтогазового технологічного транспорту і теплотехніки. З 1980 року, з присвоєнням вченого звання професора, обіймає одну з найвідповідальніших посад - посаду проректора з навчально-організаційної роботи інституту, доклавши немало зусиль для отримання інститутом в 1994р. статусу університету, а згодом і національного. Сконцентрував свої творчі зусилля на пріоритетному науковому напрямку з проблем інтенсифікації тепло-масообміну та мінімізації енергетичних витрат у технологічних процесах нафтогазової промисловості, підготовки природного газу до транспорту магістральними трубопроводами. Саме з цього напрямку напрацював вагомий доробок, що налічує 109 наукових та науково-методичних публікацій, в яких - 12 авторських свідоцтв СРСР та 4 патенти України на вагомі винаходи, що знайшли застосування в Україні та країнах СНД і стали надбанням патентних фондів країн, учасниць Паризької конвенції з охорони промислової власності. За вагомий внесок в галузеву науку в 1994р. обраний член-кореспондентом Української нафтогазової Академії.
Козак Федір

(народився 22 вересня 1943р. в с. Пасіцели Одеської обл.) - вчений-винахідник з проблем інтенсифікації тепломасообміну та мінімізації енергетичинх витрат у технологічних процесах нафтогазової промисловості, професор, кандидат технічних наук, член-кореспондент Української нафтогазової академії. З 1973 року пов\\\'язав своє життя з Івано-Франківщиною, де ось уже більше 30-ти років працює в Івано-Франківському інституті нафти і газу (теперішній Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу), здобувши в цьому ж році науковий ступінь кандидата технічних наук, і вже через два роки, в 1975р., зростає як завідувач кафедрою нафтогазового технологічного транспорту і теплотехніки. З 1980 року, з присвоєнням вченого звання професора, обіймає одну з найвідповідальніших посад - посаду проректора з навчально-організаційної роботи інституту, доклавши немало зусиль для отримання інститутом в 1994р. статусу університету, а згодом і національного. Сконцентрував свої творчі зусилля на пріоритетному науковому напрямку з проблем інтенсифікації тепло-масообміну та мінімізації енергетичних витрат у технологічних процесах нафтогазової промисловості, підготовки природного газу до транспорту магістральними трубопроводами. Саме з цього напрямку напрацював вагомий доробок, що налічує 109 наукових та науково-методичних публікацій, в яких - 12 авторських свідоцтв СРСР та 4 патенти України на вагомі винаходи, що знайшли застосування в Україні та країнах СНД і стали надбанням патентних фондів країн, учасниць Паризької конвенції з охорони промислової власності. За вагомий внесок в галузеву науку в 1994р. обраний член-кореспондентом Української нафтогазової Академії.
Козланюк Петро

(псевд. і крипт.: П.К.; (-ка); М-а; Мер.,; М-ка; Емка; Ка-пе; Кризисовий Пань-ко; Мережка; Перерівський; Прутовий; 12.08.1904, с.Перерів, тепер Коломмийського р-ну - 19.03.1965, Львів) - укр. письменник, перекладач, публіцист і гром. діяч. Навчався у Коломийській гімназії 1927-1930 фейлетоніст у газ. "Сель-роб". 1930-1932 ред. газ. "Сила". Член ЦК "Сель-Роб-Єдність". Один із засновників письменницької організації "Горно" і журн. "Вікна" (Вікна. 1927-1932: Систем, покажчик змісту. -Львів, 1966), один з організаторів Антифашист, конгресу діячів культури у Львові (1936), 1939-1941 - у ред. львів. газ. "ВільнаУкраїна". 1941-1944 коресп. фронтових газет, коментатор радіостанції "Дніпро", виступав з фелейтонами, гуморесками і політ, памфлетами. 1944 і 1945-1965 - голова львів. організації СПУ, членом якої був з 1940. 1945-1951 гол. ред. журн. "Рад. Львів" (тепер "Дзвін"). Депутат ВР СРСР 3-5 скликань. Автор понад 50 книг оповідань, повістей (зокр. "Мандрівники"), трилогії "Юрко Крук" (1946-1956; вже назвою спрямована проти повісті Ю. Шкрумеляка, "Чета крилатих"), памфлетів, нарисів і статей. Див. "Твори" (К., 1974-1975; Т. 1-4), "Нар. пісні в записах П. Козланюка" (К., 1964), "Спогади про П. Козланюка" (Львів, 1974), Качкам В. Петро Козланюк (К., 1980), Гуменюк М, Петро Козланюк: Бібліоґраф. покажчик (Львів, 1957), УЛЕ(К., 1990 -Т.2), "Культурне життя в Україні. Західні землі: Документи і матеріали" (К., 1995. - Т.1) і "ЕУ" (Львів., 1994. - Т.З).
Козовик Іван

(12.02.1928, с.Данилівці Зборівського повіту, тепер району, Тернопільської обл.) - укр. літературознавець, священик УГКЦ і педагог. Кандидат філологічних наук (з 1969). Доцент (з 1972). Навчався у школі с.Данилівці. 1941-1944 - у Львівської гімназії 1944-1947 - у Львівській духовній семінарії і Духовній Академії. 1957 закінчив факультет класичної філології Львівського університету ім.І.Франка. З 1957 викладач, 1971-1978 зав. кафедри латинської мови, 1978-1994 зав. курсу латинської мови при кафедрі іноземних мов Івано-Франківського медичного інституту. З вересня 1994 - професор Івано-Франківського Духовно-Теологічного інституту, 1995 - його віце-ректор. Автор і співавтор підручників латинської мови для медичних інститутів (К., 1976 і Москва, 1985) і медичних училищ (К., 1988) та "Словника античної міфології" (К. 1985 і 1989), низки статей з античної літератури, літературного краєзнавства і релігієзнавства. Див. "Біоґрафічний словник професорів та завідувачів катедр Івано-Франківсьої держ. мед. академії: 1945-1995" (Івано-Франківськ, 1995).
Козоріс Михайло

(2 березня 1882 р., м.Калуш - 9 жовтня 1937 р., Соловки, Росія) - український письменник і юрист. Навчався у Станиславівській гімназії. Закінчив юридичний факультет Львівського університету (1912). Працював у редакції газети "Калуський листок". В часи російської окупації засланий до Сибіру (1915-1917). У 1919 р. був комісаром ЗУНР у Косові. Друкуватися почав з 1907 року. Автор п'єси "Тарас-дитина" (1914), збірок оповідань "Дві сили" (1927). "Віче", "То був злодій" (1928), "За порадою" (1929), "На кам'яній стежці" (1929), повістей "Село встає" (1929), "Чорногора говорить" (1931), "Голуба кров" (1932). У квітні 1933 р. заарештований НКВС і розстріляний.
Колодзінський Михайло

(псевд. "Гузар", 26.07.1902, с.Погочище, тепер Городенківського р-ну - 16.03.1939 с. Бурштин (Закарпаття)) - укр. політичний і військовий діяч та теоретик. Член УВО (з 1922 p.). 1932 - 1933 pp. - військовий референт Крайової екзекутиви ОУН на Західній Україні. Учасник військового вишколу хорватських усташів в Італії. Після Мюнхенського зговору чотирьох (30.09.1938) виїхав на Закарпаття. Один з організаторів "Карпатської Січі", шеф її штабу. 14 березня 1939р. угорська армія за згодою Гітлера перейшла кордони Карпатської України. Очолив боротьбу з окупантами, в якій і загинув. Могила невідома. Автор праць "Українська воєнна доктрина" (Торонто, 1957) і "Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття".
Колцуняк Микола

(16.05.1856, с. Ковалівка, тепер Коломийського р-ну - 2.07.1891, с.Яворів, тепер Косівського р-ну) - укр. етнограф і фольклорист. Закінчив Станіславівську учительську семінарію. Вчителював у Шешорах, Кобаках (навчав Марка Черемшину.- "Новели".- К., 1987.- С. 345) та Яворові. 1880 разом з І. Франком сидів під слідством у Коломийській тюрмі, після чого його справу було передано Львівській крайовій школі раді для притягнення до адмін. відповідальности. Опубл. записи колядок і щедрівок "З уст народних" (1877), розвідку "Весілля в Ковалівці в повіті Коломийськім" (1890-1891), статтю "Юрко Шкрібляк і його сини Василь, Микола і Федір" (1889. див.), автобіоґр. опов. "Учитель садівництва", вірші та опов. для дітей у "Дзвінку" (1890, 1892), збирав матеріали для "Малорусько-нім. словаря" Є. Желе-хівського (див.), займався вивч. Гуцульщини разом з В. Шухевичем (див.) і Ф. Ржегоржем (див.). Див. "Довідник краєзнавців Прикарпаття" (Івано-Франківськ, 1995) і УЛЕ (К.. 1990 - Т. 2).
Колцуняк-Кузьма Марія

(псев.: Ірина Валівська: Семен Гліг; Марійка К. 6.12.1884. с.Яворів, тепер Косівського району - 23.09.1922 м.Коломия) - укр. письменниця, перекладачка і педагог. Закінчила Львівську учитительську семінарію (1905). Тривалий час працювала у сільських школах Покуття і в Коломийських народних школах ім. княгині Ольги. Член виділу "Кружка укр. дівчат" у Коломиї. Авторка оповідань "Як нетвоя, то й нічия", "Оте життя'', "Без щастя", повісти "На стрічу сонцю золотому", "Сама винна... Оповід. з гуцульського життя" (Львів, 1908. У кінці; Корнич. падолист 1906). повісти "Проти филь" (1921), перекладів опов. Д. Маміна-Сибіряка "Чутлива совість. Татко" (Коломия, 1910), першої дії драми М.Лєрмонтова "Дивна людина" і фрагменту драми Ю.Словацького "Ліла Венеда" (в рукописі), укладачка "Укр. читанки", спогадів про батька Миколу К.-"Мої згадки" ("Промінь".- 1907.- Ч. 6) і "Спомин" ("Дзвінок".- 1903,- Ч, 21).. Твори К. позит. оцінили Б. Лепкий ("Slovanski prehled", 1903) і В. Дорошенко. Див. "Укр. календар-1972" (Варшава, 1972), "Жовтень" (1967.- Ч. 7). "Коломия й Коломийщина" (Філадельфія, 1988), УЛЕ(К., 1990.- Т. 2).
Кольберг Оскар

(22.02.1814, м.Пшисуха, тепер Келецького воєводства, Польща - 3.06.1890, Краків) - польс. фольклорист, етнограф і композитор. Член Краківського наукового товариства і Педагогічного товариства у Львові. 1867-1868, 1870, 1876-1877 і 1880 побував у Станиславському і Коломийському округах, де записував народні твори, що ввійшла до праці "Покуття" (1882-1889), у 1-ому томі якої подав характеристику місцевості, населення, відомості про мову, одяг, житло, промисли в Обертині, Печеніжині, Вижньому Березові, на Снятинщині, весільні і похоронні обряди у Чортовці, Жукові, Городенці, Городниці, Коломиї, Ясенові Пільному; у 2-му томі - 512 нар. пісень; у 3-му танці, коломийки, аркан (всього 741 коломийка з нотами і 102 ін. нотні записи); у 4-му - 77 казок (див. "Казки Покуття".-Ужгород, 1991) і 205 загадок із Чортівця і Городенки. З-під його пера вийшли також 2 томи під назвою "Карпатська Русь" (Вроцлав, 1970), "Пєсьні люду польськєґо" (1974. Записи із Гуцульщини). Декілька десятків писанок із Чортівця передав до Академії наук у Кракові. Предруки - "Балади" (К., 1987), "Казки про тварин" (К., 1976), "Коломийки" (К., 1969), "Колядки та щедрівки" (К., 1965), "Наймитські та заробітчан, пісні" (К., 1975), "Рекрутські та солдат, пісні" (К., 1974), "Співанки-хроніки" (К.,1972). Приказки з околиць Коломиї використав Ю. Словацький (див.). Працю "Покуття" високо оцінили І.Франко (316р. тв.- К., 1980.- Т. 27 - Т. 42), О. Потебня, М. Сумцов. Див. ще 3. Болтарович. "Україна в дослідженнях польс. етнографів XIX ст." (К., 1976), "ЗНТШ" (1992,- Т. 223), "Укр. календар-1980" (Варшава, 1980), В. Юзвенко "Міжслов'янські фольклористичні взаємини".
Коляджин Степан

(24.12.1901, с.Яворів, тепер Долинського р-ну - 27.06.1962, м.Москва) - укр. і рос. поет, перекладач і редактор. Закінчив Яворівську початкову школу, навчався у Долинській гімназії, закінчив у Катеринодарі (тепер Краснодар на Кубані) церковно-приходську школу (можливо - духовну семінарію?) і факультет слов'ян, філологічного Петербурзького університету. Під кінець 1-ої світової війни за невідомих обставин опинився в Росії. Коротко працював у московському видавництві "Исскуство", 1926-1960 - ред. вид-ва "Гослитиздат", редагував "Тихий Дон" М.Шолохова, "Чингісхан" В. Яна, тв. К.Сімонова, С. Міхалкова та ін. відомих рос. письменників. Перекладач рос. мовою "Лісової пісні" Лесі Українки, окр. тв. М. Рильського. П. Тичини, співавтор п'єси "Отряды". У післявоєнні роки побував у рідному Яворові. Похов. у Москві, могила не збереглася. У грудні 1996 в Долині з ініціятиви родини урочисто відзначено 95-річчя нар. К. Див. "Новий час" за 14.ХІІ.1996.
Кондрат Роман Михайлович

Народився 19.09.1940 в с. Підгір’я Богородчанського району Івано-Франківської області. Провідний вчений-винахідник України в галузі розробки та експлуатації газових, газоконденсатних і нафтоконденсатних родовищ, доктор технічних наук, професор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, Заслужений діяч науки і техніки України. 1947-1954 – навчався в Підгірській семирічній школі; 1958 – закінчив з відзнаками Дрогобицький нафтовий технікум за спеціальністю „Експлуатація нафтових і газових свердловин”; 1958-1960 – оператор і старший оператор з видобування нафти і газу, старший оператор з дослідження нафтових і газових свердловин та інженер ГПУ „Шебелинкагазвидобування” і НГВУ „Надвірнанафтогаз”; 1964 – отримав диплом Львівського політехнічного інституту за спеціальністю „Розробка нафтових і газових родовищ”; З 1964 – працював у Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу; 1967-1970 – навчався в очній аспірантурі Державного університету нафти і газу ім. І. М. Губкіна (м. Москва), яку закінчив із захистом кандидатської дисертації на тему „Исследование особенностей процесса вытеснения газа водой применительно к разработке газовых месторождений”; 1975 – присвоєно вчене звання доцента; 1987 – нагороджений медаллю „Ветеран праці”; 1988 – захистив докторську дисертацію на тему „Фізичні і технологічні основи підвищення вуглеводневилучення родовищ природних газів при природному і штучному водонапірному режимі”; 1990 – присвоєно вчене звання професора; З 1991 – працює завідувачем кафедри розробки та експлуатації нафтових і газових родовищ Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу; 1991 – присвоєно звання „Почесний працівник газової промисловості”. 1994 – за досягнуті успіхи в науковій і педагогічній діяльності присвоєно почесне звання „Заслужений діяч науки і техніки України”; 2000 – „Почесний працівник Укргазвидобування”; 1995-2001 – проректор з наукової роботи ІФНТУНГ. Професором Р.М.Кондратом обгрунтовані наукові, фізичні і технологічні основи методів активного впливу на нафтогазові пласти з метою підвищення ступеня вилучення з надр вуглеводневої сировини, розроблені технології і технічні пристрої для інтенсифікації роботи газових і нафтових свердловин в ускладнених умовах видобування. В процесі роботи було створено 50 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР та патентами України на винаходи, значна частина яких знайшла широке застосування в нафтогазовій промисловості України та країнах СНД. Р.М.Кондрат – автор 295 наукових праць, з них 20 монографій і навчальних посібників. Виконані ним розробки 5 разів займали призові місця на конкурсах з підвищення нафтогазоконденсатовилучення, нагороджені золотою, 4 срібними і бронзовою медалями ВДНГ СРСР, включались до „Державного плану соціального та економічного розвитку України” (1979-1983), „Комплексного плану науково-технічних і соціально-економічних робіт Академії наук України” (1981-1990), державної науково-технічної програми „Енергокомплекс” (1986-1990), використані в підручниках для студентів вищих навчальних закладів і відзначені премією Мінвузу СРСР і ЦК профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових закладів. Джерело інформації: Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 145-148.
Кондрат Роман Михайлович

(народився 19 вересня 1940 року в с. Підгір\\\'я Богородчанського району). Провідний вчений-винахідник України в галузі розробки та експлуатації газових, газоконденсатних і нафтоконденсатних родовищ, доктор технічних наук, професор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, Заслужений діяч науки і техніки України. 1947-1954 – навчався в Підгірській семирічній школі; 1958 – закінчив з відзнаками Дрогобицький нафтовий технікум за спеціальністю „Експлуатація нафтових і газових свердловин”; 1958-1960 – оператор і старший оператор з видобування нафти і газу, старший оператор з дослідження нафтових і газових свердловин та інженер ГПУ „Шебелинкагазвидобування” і НГВУ „Надвірнанафтогаз”; 1964 – отримав диплом Львівського політехнічного інституту за спеціальністю „Розробка нафтових і газових родовищ”; З 1964 – працював у Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу; 1967-1970 – навчався в очній аспірантурі Державного університету нафти і газу ім. І. М. Губкіна (м. Москва), яку закінчив із захистом кандидатської дисертації на тему „Исследование особенностей процесса вытеснения газа водой применительно к разработке газовых месторождений”; 1975 – присвоєно вчене звання доцента; 1987 – нагороджений медаллю „Ветеран праці”; 1988 – захистив докторську дисертацію на тему „Фізичні і технологічні основи підвищення вуглеводневилучення родовищ природних газів при природному і штучному водонапірному режимі”; 1990 – присвоєно вчене звання професора; З 1991 – працює завідувачем кафедри розробки та експлуатації нафтових і газових родовищ Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу; 1991 – присвоєно звання „Почесний працівник газової промисловості”. 1994 – за досягнуті успіхи в науковій і педагогічній діяльності присвоєно почесне звання „Заслужений діяч науки і техніки України”; 2000 – „Почесний працівник Укргазвидобування”; 1995-2001 – проректор з наукової роботи ІФНТУНГ. Професором Р.М.Кондратом обгрунтовані наукові, фізичні і технологічні основи методів активного впливу на нафтогазові пласти з метою підвищення ступеня вилучення з надр вуглеводневої сировини, розроблені технології і технічні пристрої для інтенсифікації роботи газових і нафтових свердловин в ускладнених умовах видобування. В процесі роботи було створено 50 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР та патентами України на винаходи, значна частина яких знайшла широке застосування в нафтогазовій промисловості України та країнах СНД. Р.М.Кондрат – автор 295 наукових праць, з них 20 монографій і навчальних посібників. Виконані ним розробки 5 разів займали призові місця на конкурсах з підвищення нафтогазоконденсатовилучення, нагороджені золотою, 4 срібними і бронзовою медалями ВДНГ СРСР, включались до „Державного плану соціального та економічного розвитку України” (1979-1983), „Комплексного плану науково-технічних і соціально-економічних робіт Академії наук України” (1981-1990), державної науково-технічної програми „Енергокомплекс” (1986-1990), використані в підручниках для студентів вищих навчальних закладів і відзначені премією Мінвузу СРСР і ЦК профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових закладів. Джерело інформації: Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 145-148.
Копей Богдан

(народився 30 серпня 1945р. в с. Літиня на Львівщині) - вчений-винахідник, професор, академік Української нафтогазової Академії наук. Закінчив вечірнє відділення Івано-Франківського загально-технічного факультету Львіського політехнічного інституту, механічний факультет Івано-Франківського інституту нафти і газу, набувши кваліфікації інженера-механіка з спеціальності ,,Машини та обладнання нафтових і газових промислів\". Працював інженером, ст. інженером, молодшим і старшим науковим співробітником науково-дослідного сектору, асистентом, ст. викладачем та доцентом. А з 1997 - професором кафедри нафтового обладнання, обирається Академіком Української нафтогазової академії та Нью-Йоркської Академії наук, і з 1999р. стає керівником Івано-Франківської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини ,,Україна\". Автор 18 патентів на винаходи, 270 праць, з них - 3 підручники (два - францзькою мовою). 3 монографії, 6 науково-технічних оглядів. 125 статей, 60 тез і матеріалів конференцій, з яких - 18 міжнародних, 30 рукописних праць, 12 збірників методичних вказівок. Основні розробки стосуються: бурильних труб та їх з\'єднань, насосних штанг, бурового обладнання, нафтогазопромислового обладнання, газонафтопроводів.
Копей Богдан

(народився 30 серпня 1945р. в с. Літиня на Львівщині) - вчений-винахідник, професор, академік Української нафтогазової Академії наук. Закінчив вечірнє відділення Івано-Франківського загально-технічного факультету Львіського політехнічного інституту, механічний факультет Івано-Франківського інституту нафти і газу, набувши кваліфікації інженера-механіка з спеціальності \"Машини та обладнання нафтових і газових промислів\". Працював інженером, ст. інженером, молодшим і старшим науковим співробітником науково-дослідного сектору, асистентом, ст. викладачем та доцентом. А з 1997 - професором кафедри нафтового обладнання, обирається Академіком Української нафтогазової академії та Нью-Йоркської Академії наук, і з 1999р. стає керівником Івано-Франківської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини \"Україна\". Автор 18 патентів на винаходи, 270 праць, з них - 3 підручники (два - францзькою мовою). 3 монографії, 6 науково-технічних оглядів. 125 статей, 60 тез і матеріалів конференцій, з яких - 18 міжнародних, 30 рукописних праць, 12 збірників методичних вказівок. Основні розробки стосуються: бурильних труб та їх з\'єднань, насосних штанг, бурового обладнання, нафтогазопромислового обладнання, газонафтопроводів.
Корбутяк Дмитро

(22 жовтня 1945 р., с.Бучачки Снятин. р-ну) - вчений, фізик, науковець. З 1970 р. працює в інституті фізики напівпровідників НАН України. Автор двох монографій, понад 200 наукових праць, 10 патентів на винаходи. Брав участь у багатьох наукових конференціях і симпозіумах. Нині доктор фізико-математичних наук, професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997).
Коритко Роман

(15.03.1935. с Черче, тепер Рогатинського р-ну) - укр. письменник. З 1990 член СПУ. Працював у Рогатинському райкомі КПРС-КПУ, вчителював, був директором школи, служив в органах внутрішніх справ та інсп. відділу у справах неповнолітніх, інструктором, зав. відділу. Автор збірки опов. "Колосковий гомін" (Львів. 1976), детект. повістей "Криптонім" (Львів. 1980). "Альфа й омега" (Львів. 1986). "Спростоване алібі" ("Жовтень".- 1985,- Ч 10), "Хрест архимандрита" ("Жовтень".-1988.- Ч. 10-12). іст. роману "Корона Данила Галицького", статей про видатних діячів минулого. Див. "Літ. Україна".
Коровай Олександер

(21.06.1928, с. Городківка, раніше Масківка, Крижопільського р-ну Вінницької, обл.) - укр. художник. Член СХУ. Навчався у неповній середній сільській школі, закінчив Київську худ. СШ ім. Т. Шевченка і живописний факультет Одеського худ. училища. З 1952 в Івано-Франківську, де відбулося його становлення як художника. Організатор худ. музею в їв.-Франк. СШ №5 (1968). Працює в галузі станкового живопису. Автор худ. циклів "По Карпатах" (1953-1983), "Рідний край" (1956-1983). "Богуславщина" (1958-1983), портретів Параски Харук (див.) і X. Фіцалович (див.). Див. "Виставка творів Олександра Коровая: Каталог" (Івано-Франківськ. 1984), "Жовтень" (1985. - Ч. 7 і Ч. 10).
Короташ Олег

Народився 8 березня 1976 року в м. Івано-Франківську в сім'ї студентів-медиків. Автор книги поезій і перекладів «Світ блукаючих висновків» (1997). Учасник поетичної антології «Дев 'ятдесятники» (1998). Учасник поетичної антології «Z wyobraznia» (м. Краків, Польща) (2000). Автор проекту та упорядник поетичної антології «Цех поетів» (2000). Публікувався в численній українській періодиці. Навчається на філософському відділенні Ягелон-ського Університету (м. Краків, Польща). Член краківського Братства Поетів. Член Національної Спілки письменників України з 1997 року.
Корпанюк Василь

народився 3 серпня 1949 р. у с. Яворові Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1971 р. Викладачі: Курилич М., Медвідь. Л, Яцків М. Член НСХУ з 1980 р. Заслужений художник України, 2001р. Твори закуплено: МКМУ, дирекцією виставок НСХУ. Твори знаходяться в музеях: Коломийському музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, Львівському музеї етнографії та художніх промислів, музеї народного мистецтва, Лавра,Київ, а також у приватних колекціях України, Канади, Бельгії, Польщі, Росії.
Корпанюк Василь

(18.05.1922, с.Яворів Косівського р-ну) - гуцульський різьбяр. Навчався у свого батька. Виготовляє декорат. тарелі, цукерниці, таці, рахви, які декорує інкрустацією з різноколірних порід дерева, металу і бісеру. Твори зберігаються у Києві, Львові і Коломиї". Див. "Словник художників України" (К.. 1973) і УРЕ (К., 1980.- Т. 5).
Корпанюк Марія

народилася 2 липня 1953 р. у м.Галичі Івано-Франківської обл. Закінчила Косівський технікум народних художніх промислів, 1972 р. Викладачі: Аронець В., Колос Г,. Член НСХУ з 1982 р. Твори знаходяться в музеях: Івано-Франківському художньому та краєзнавчому, а також у приватних колекціях України, США, Польщі.
Корпанюк Семен

(14 вересня 1894, с.Яворів Косівського району - 20 листопада 1970 р., там само) - гуцульський різьбяр. Ще малим хлопчиком він уважно придивлявся до візерунків, які майстерно вирізьблювали на дерев'яних виробах його дід Юрій та вуйки Василь, Микола та Федір Шкрібляки, що вважаються засновниками Яворівської школи різьби. Взявши за покликанням різець у руки, Семен Корпанюк не розлучався з ним ніколи. У 30-х роках минулого століття його твори експонувалися на художніх виставках у Варшаві, Львові, Коломиї, Ворохті. Ім'я самобутнього митця ставало все більш і більш популярним не тільки на Гуцульщині і Прикарпатті, а й далеко поза їх межами. Але найбільш плідними в творчості Семена Корпанюка стали повоєнні роки. Мабуть не було жодної виставки творів прикладного і декоративного мистецтва, де б не були представлені його вироби. Твори гуцульського умільця репрезентували різьбу по дереву на багатьох зарубіжних всесвітніх виставках, зокрема на вернісажах у Софії, Парижі, Монреалі та інших. Композиційний лад різьблених та інкрустованих орнаментальних мотивів Семена Корпанюка наділений особливим чуттям ритму, симетрії, рівноваги. Його твори мають найвищу мистецьку вартість. Ще при житті Семена Івановича вони у вигляді різьблених та інкрустованих скриньок, декоративних тарілок, рамок, художніх меблів, обкладинок для книг та альбомів принесли йому світове визнання. Багатогранна творчість заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників нашої держави відзначається яскраво вираженою самобутністю, на якій сьогодні вчиться молоде покоління різьбярів.
Корпанюк Юрій

(12.09.1892, с.Яворів Косівського р-ну -19.04.1977, там же) - гуцульський різьбяр. Заслужений майстер народної творчості України (з 1960). Член СХУ (з 1959). Різьбити почав у 1912. Учасник виставок "Торги Східні" у Львові (1927), "Повшехних виставок" у Кракові і Познані, Всесоюзної с.-г. виставки у Москві (1940), багатьох виставок в Україні. У творах переважає "суха" різьба, нескладна композиція орнаменту, застосування інкрустації з темного дерева і бісеру. Твори зберігаються у багатьох музеях України. Див. "Юрій та Семен Корпа-нюки" (К., 1974).
Корчак-Городиський Орест

(Городиський де Корчак Орест-Іван-Тарас; Городиський; 14.07.1918, Станиславів) - магістер історії і географії, учасн. 2-ої св. війни і громадський діяч у США. Закінчив у Станиславові народну школу ім.М.Шашкевича (1928) і укр. гімназію (1937), філософський факультет УВУ із вченим ступенем магістра (1950). 11.11.1939 нелегально перейшов біля Сянока радян. кордон. Вчитель на Лемківщині - у селах Согорів Долішній і Одрехова. Переїхав до Чікаго (США), де спочатку і працюва фізично, а в останні 30 років - креслярем. Тепер на пенсії. За належність до ОУН на поч.1939 був заарешт. польс. поліцією. Автор книг "Замість вигадок: Укр. проблематика в західних політико- дипломатичних джерелах" (Івано-Франківськ, 1994). історичного нарису "Іван Васильович Турчин -особистий приятель президента Лінкольна", числ. статей у періодиці. Один з авторів "Альманаху Станиславівської Землі" (Нью-Йорк, 1975-1985). На осн. щоденників 1941-1943 друкує свої воєнні спогади.
Кос-Анатольський Анатолій

(справжнє - Кос; 1.12.1909, Коломия - 30.11.1983, Львів) - укр. композитор і педагог. Лавреат Держ. премії ім. Т.Шевченка (1980) і Держ. премії СРСР( 1951). Нар. артист УРСР (з 1969). Професор (з 1973). 1943-1944 автор програм для театру "Веселий Львів", автор опери "Назустріч сонцю" (1956, пізн. - "Заграва", 1959), балетів "Хустка Довбуша" (1950), "Сой-чине крило" (1956; за тв. І.Франка), "Орися" (1964, друга ред. 1967), симф., інструмент., сольних і хорових творів, романсів, обробок нар. пісень, статей і рецензій, що описані у покажчику Я. Колодій і В.Полєка "Композитор Анатолій Кос-Анатольський" (Львів, 1,974). Див. Волинський Й. "Анатолій Йосипович Кос-Анатольський" (К., 1965), листи і фото в архіві В. Полєка.
Косів Михайло

(28.12.1934, с.Вільхівка Рожнятівського р-ну) - укр. літературознавець і політичний діяч. Закінчив філологічний факультет Львівського університету ім.І.Франка. Член СПУ (з 1988). Заслужений діяч мистецтв України (з 1995). Працював зав. сектору Львівського історичного музею (до 1988). Народний депутат ВР України. Був заст. гол. Львівського облвиконкому. Автор праць "На потребу дня" (Львів, 1990) і "Про Україну" (Львів, 1992), статей на захист укр. мови "Двуязичіє" чи "без'язичіє" ("Дзвін".- 1990.-Ч. 1) і "Борги перед народом" ("Жовтень".- 1989.- Ч. 6).
Костащук Василь

(1884, с.Тулова, тепер Снятинського р-ну - 10.01.1931, Київ) - укр. літературознавець. Закінчив Заліщицьку гімназію і Чернівецький університет. 1912-1914 вчитель Городенківської укр. приватної гімназії На початку 1-ої св. війни мобілізований до австр. армії. У боях у районі Галича - Рогатина був поранений і потрапив у рос. полон. Проживав у Курській та Пензенській губерніях. 1917-1923 вчитель і директор школи у Борисполі під Києвом. Пізніше науковий співробітник АН УРСР, працював над дисертацією з проблем нар. побуту, друкувався у наук, квартальнику українознавства "Україна" (1927.-Ч. 25, 1928. - Ч. 26). Листувався з В. Стефаником (Див. "Василь Стефаник у критиці та спогадах" - К., 1970 і "Борці за воз'єднання" - Львів, 1989).
Костинюк Василь

(19 серпня 1897 р., с.Пістинь - 1942 р., м.Коломия) - вчитель, публіцист, культурно-громадський діяч, автор оповідань та новел з життя гуцулів. У 1997 р. в Канаді видано збірку його творів "Громова бартка". На початку 1930-рр. мешкав у Красноїлі, відродив Гуцульський театр. Розстріляний німцями в 1942 р. в Коломиї.
Костицький Михайло

(1948 , Заріччя Надвірнян. р-ну) - суддя Конституційного Суду України (з 1996 р.). Доктор юридичних наук (1990). Професор, член - кореспондент Академії педагогічних наук (з 1992р.), Заслужений юрист України (1996). Народний депутат України ХIII скликання (1994-1996), голова підкомісії з правової політики та законодавчих передбачень Верховної Ради України, член Конституційної комісії.
Костюк Ірина

Народилась 11.05.1960 р. у м.Надвірній Івано-Франківської обл. Закінчила Львівський політехнічний інститут, 1982 р. Прикарпатський університет (худ-граф ф-т), 2002 р. Викладачі: Прокопів П., Студії _ Ніконоров Е., Ніконорова М., Мурафа Т. Твори знаходяться у приватних колекціях України, Канади, США, Чехії, Італії.
Коцкулич Ярослав Степанович

Народився 7.10.1940 в с. Орів Сколівського району Львівської області. Вчений-винахідник, інженер-нафтовик, доктор технічних наук, професор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, Почесний працівник ДК „Укргазвидобування”, дійсний член Української нафтогазової академії, член-кореспондент Академії гірничих наук України. 1957 – після закінчення середньої школи поступає у Дрогобицький нафтовий технікум, де навчається за спеціальністю буріння нафтових і газових свердловин; 1960 – розпочинає свій трудовий шлях з помічника бурильника Долинської спеціалізованої контори електробуріння; 1960-1963 – служба в армії; 1968 – закінчує Івано-Франківський інститут нафти і газу з відзнакою і направляється для роботи на кафедру буріння. Працює на посадах старшого лаборанта, асистента кафедри; 1971 – поступає до аспірантурі при ІФІНГ, яку у 1974 закінчує; 1976 – захищає кандидатську дисертацію на тему „Исследование влияния давления на продольную устойчивость и напряженное состояние обсадных колонн” і здобуває науковий ступінь кандидата технічних наук; 1980 – здобуває вчене звання доцента; До 1989 – працює на посадах асистента, доцента кафедри буріння; 1992 – захищає докторську дисертацію на тему „Разработка методов повышения работоспособности обсадных колонн для крепления нефтяных и газовых скважин” та здобуває науковий ступінь доктора технічних наук з присвоєнням вже через рік вченого звання професора кафедри буріння; З 1999 року обіймає посаду декана газонафтопромислового факультету. За результатами наукових досліджень та за участю професора Я.С.Коцкулича розроблено рекомендації з попередження аварій з обсадними колонами та методику розрахунку натягу обсадної колони при обв’язці устя свердловини. Створив наукову школу з проблем кріплення нафтових і газових свердловин, що діє під його керівництвом в Івано-Франківському національному університеті нафти і газу, в якій захищено 7 кандидатських дисертацій. виконується держбюджетна і госпдоговірна науково-дослідна роботи. Шість випускників аспірантури під науковим керівництвом професора поповнили професорсько-викладацький склад кафедр університету. Серед них – доценти І. М. Ковбасюк, В. І. Колісник, М. В. Сенюшкович, Б. А. Тершак, асистенти А. І. Васько та О. Б. Марцинків. Крім того, допоміг обдарованому студенту Я. С. Білецькому у становленні і зростанні як вченого і як винахідника. У творчому доробку Я. С. Коцкулича понад 180 наукових праць, 2 підручники, 2 монографії, 28 авторських свідоцтв і патентів на винаходи і корисні моделі. На рівні винаходів розроблені мастило для герметизації різьбових з’єднань обсадних труб, моментомір для контролю за величиною крутного моменту згвинчування обсадних труб, нові типи різьбових з’єднань. Його розробки знайшли широке застосування при будівництві свердловин на родовищах України, Білорусі, Крайньої Півночі, Сахаліну, Середньої Азії. Серед наукової громадськості він здобув широкого визнання і обраний дійсним членом Української нафтогазової академії та членом-кореспондентом академії гірничих наук України. Джерело інформації Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 1152-154.
Коцкулич Ярослав Степанович

(народився 7 жовтня 1940р. в с. Орів Скольського району на Львівщині) Вчений-винахідник, інженер-нафтовик, доктор технічних наук, професор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, Почесний працівник ДК „Укргазвидобування”, дійсний член Української нафтогазової академії, член-кореспондент Академії гірничих наук України. 1957 – після закінчення середньої школи поступає у Дрогобицький нафтовий технікум, де навчається за спеціальністю буріння нафтових і газових свердловин; 1960 – розпочинає свій трудовий шлях з помічника бурильника Долинської спеціалізованої контори електробуріння; 1960-1963 – служба в армії; 1968 – закінчує Івано-Франківський інститут нафти і газу з відзнакою і направляється для роботи на кафедру буріння. Працює на посадах старшого лаборанта, асистента кафедри; 1971 – поступає до аспірантурі при ІФІНГ, яку у 1974 закінчує; 1976 – захищає кандидатську дисертацію на тему „Исследование влияния давления на продольную устойчивость и напряженное состояние обсадных колонн” і здобуває науковий ступінь кандидата технічних наук; 1980 – здобуває вчене звання доцента; До 1989 – працює на посадах асистента, доцента кафедри буріння; 1992 – захищає докторську дисертацію на тему „Разработка методов повышения работоспособности обсадных колонн для крепления нефтяных и газовых скважин” та здобуває науковий ступінь доктора технічних наук з присвоєнням вже через рік вченого звання професора кафедри буріння; З 1999 року обіймає посаду декана газонафтопромислового факультету. За результатами наукових досліджень та за участю професора Я.С.Коцкулича розроблено рекомендації з попередження аварій з обсадними колонами та методику розрахунку натягу обсадної колони при обв’язці устя свердловини. Створив наукову школу з проблем кріплення нафтових і газових свердловин, що діє під його керівництвом в Івано-Франківському національному університеті нафти і газу, в якій захищено 7 кандидатських дисертацій. виконується держбюджетна і госпдоговірна науково-дослідна роботи. Шість випускників аспірантури під науковим керівництвом професора поповнили професорсько-викладацький склад кафедр університету. Серед них – доценти І. М. Ковбасюк, В. І. Колісник, М. В. Сенюшкович, Б. А. Тершак, асистенти А. І. Васько та О. Б. Марцинків. Крім того, допоміг обдарованому студенту Я. С. Білецькому у становленні і зростанні як вченого і як винахідника. У творчому доробку Я. С. Коцкулича понад 180 наукових праць, 2 підручники, 2 монографії, 28 авторських свідоцтв і патентів на винаходи і корисні моделі. На рівні винаходів розроблені мастило для герметизації різьбових з’єднань обсадних труб, моментомір для контролю за величиною крутного моменту згвинчування обсадних труб, нові типи різьбових з’єднань. Його розробки знайшли широке застосування при будівництві свердловин на родовищах України, Білорусі, Крайньої Півночі, Сахаліну, Середньої Азії. Серед наукової громадськості він здобув широкого визнання і обраний дійсним членом Української нафтогазової академії та членом-кореспондентом академії гірничих наук України. Джерело інформації Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 1152-154.
Коцюбинський Михайло

(17.09.1864, Вінниця - 25.04.1913, м.Київ) - укр. письменник. 11.08.1910 прибув до Ворохти, де його урочисто привітали українці-літники, проживав у домі М. Грушевського (див.). Про свої враження від гуцулів розповів 9.09.1910 у листі до М. Горького (див.). Збирав матеріали до пов. "Тіні забутих предків", що у 1912 появилася друком у Львові. У 1912 знову вибрався до Криворівні, щоб, як писав до Є. Чикаленка, "зібрати матеріал для більшої повісти з гуцульського життя", в якій хоче "придивитися до гуцулів з іншого боку", ніж у "Тінях забутих предків". 3.07.1912 прибув разом з сином Юрієм до Ворохти, де переночував, а наступного дня виїхав до Криворівні, де перебував до 3.08.1912. Хворого письменника супроводжував І.Крип'якевич (див.). У Львові ним зайнявся М. Федюшко-Євшан (див,). 1960 Коломийський театр ім. Я. Галана здійснив постановку інсценізації "Тіней забутих предків", а 1964 С. Параджанов (див.) створив кінофільм, що здобув собі світову славу. Під час його прем'єри у Києві В. Стус виступив проти переслідування укр. інтелігенції та арештів. В. Кирейко написав музику до балету "Тіні забутих предків".
Кравців Богдан

(5 травня 1904, с.Лоп'янка, тепер Рожнятів. р-ну - 21 листопада 1975, Нью-Йорк) - український поет, літературознавець і перекладач у США. Навчався в Українському таємному університеті у Львові та Львівському університеті. Був членом літературної групи студ. молоді Львова "Листопад". Редагував журнали "Дажбог", "Обрії", "Напередодні" та інші видання. 1939р. виїхав до Німеччини, після Другої світової війни жив у США, співпрацював у газеті "Свобода" та журналі "Сучасність". Автор збірок "Дорога", "Промені", "Сонети і строфи", "Остання осінь", "Кораблі", "Зимозелень", "Дзвенислава", "Глосарій" та ін.
Кравченко Уляна

(справжнє -Шнайдер Юлія; 18.04.1860 м.Миколаїв, тепер Львівська обл. - 31.03.1947, Перемишль, тепер Польща) - укр. поетеса, педагог і громадсько-культ. діячка. Після закінчення Львівської учительської семінарії (1881) вчителювала. З 1920 проживала у Перемишлі, де померла і похована. Друкується з 1881. Учасниця альманаху "Перший вінок" (1887), упорядкованого Н.Кобринською (див.), якій присвятила вірш "Пам'яти Каменярки Н.Кобринської" (Жіноча доля". 1930. - №4) і статтю "Наталя Кобринська" ("Слово і час". - 1990. - №3). 1885 побувала у Тисмениці, де написала два вірші під назвою "Чого так рано", у Підлютому - вірш "Чи то так співає пташка", в Ямній (тепер у межах Яремчі) - вірші - "В Бескидах", "Над Пробоєм", "Могутня хвиля" і "Повінь Прута", що друкувалися у періодиці і були передруковані у збірці. "На новий шлях" (Коломия, і 928) і "Вибрані твори" (К., 1958), а також "Тисмениця літературна" (Івано-Франківськ, 1994). Постійно друкувалася у коломийській "Жіночій долі" (1927- 1939). У Коломиї за редакцією Д.Николишина (див.) з'явилися такі збірки К. - "В житті є щось ..." (1929), "Мої цвіти" (1933), "Замість автобіографії" (1934) і "На визвольному шляху" (1930). На тему вірша "Над пробоем Прута" Ю.Панькевич (див.) створив картину. 15.12.1932 при тов-ві "Молода Громада" у Станіславі був організований гурток дівчат імені Уляни Кравченко.
Крайківський Юліан

(10.08.1892, с.Різдвяни, тепер Галицького району - 4.09.1975, Едмонтон, Канада) - укр. художник і педагог. Навчався у Коломийській гімназії, Академії мистецтв у Відні і на педагог, курсах у Кракові. З 1918 в УГА, побував у "чотири-кутшіку смерті". Оформив "Пропам'ятну книгу УГА", намалював картини "Відворот УГА" і "Пам'яті полеглих". Викладач малювання у семінарії сестер Василіянок у Станіславі, згодом у гімназії 1941 - 1944 - в укр. гімназії у Рогатині, працівник музею "Онілля". З 1944 на вимушеній еміграції у Граці (Австрія). 1945 - 1948 засновник і голова об'єднання укр. митців в Австрії. З 1948 у Канаді, де за картину "Аркан" одержав першу премію. Автор проекту пам'ятника Т.Шевченка у Вінніпегу, циклу святкових відкриток. Автор портретів видатних українців, зокрема, полк. А.Мельника (див.). 1915 - 1916 у Відні Клуб укр. есперантистів видав низку відкриток, а у 30-х pp. надвірнянськс вид-во "Красимир" - святкові, побутові, портрет В.Стефаника. Див. "Коломия і Коломийщина" (Філадельфія, 1988) і Полєк В. та ін. "Видатні педагоги Прикарпаття" (Ів.-Франківськ, 1998).
Крайник Богдан

Завідувач стаціонарного відділу Коломийського фтизіопульмонологічного диспансеру (Івано-Франківська область). Відмінник охорони здоров'я (1975), народний лікар СРСР (1998). Нагороджений орденом Леніна (1981), медаллю "Ветеран праці" (1989), пам'ятною медаллю "10-років незалежності України". Неодноразово обирався депутатом місцевих рад різних рівнів (сільської, районної, обласної). Народився 16 березня 1930 року в с. Бистриця Богородчанського району Івано-Франківської області. Дружина Євгенія Олександрівна (1930 р. н.) - пенсіонерка. Син Ігор (1955 р. н.) - лікар-невропатолог Долинської центральної районної лікарні Івано-Франківської області. Після закінчення Івано-Франківського медичного інституту з 1953 р. працює лікарем-фтизіатром, аз 1971 р. - на посаді завідувача стаціонарного відділу Коломийського фтизіопульмонологічного диспансеру. У 1975 р. отримав вищу кваліфікаційну категорію лікаря-фтизіатра. Богдан Іванович користується заслуженою повагою і авторитетом серед колег по роботі та пацієнтів, постійно вдосконалює свій професійний рівень. У журналі "Проблеми туберкульозу" опубліковано його наукову роботу "Туберкульозний менінгіт у дорослих у сучасних умовах". Б.І. Крайник дбає про покращення матеріально-технічної бази фтизіопульмонологічного диспансеру.
Крамар Євген

(18.02.1933, с.Гісари, тепер Рогатинського р-ну 2.02.1992, Івано-Франківськ) - укр. історик, поет і дисидент. Закінчив семирічку у рідному селі, навчався у Рогатинській СШ, яку закінчив на Львівщині. Після смерті Сталіна 1956 з відзнакою закінчив юрид. факультет Львівського університету. 1956-1973 слідчий прокуратури Молдавської РСР, адвокат Волинської і Одеської обласних колегій адвокатів. 1973 - 1981 без роботи. Проти нього порушено адміністративну і дві кримінальні справи і засуджено до сумнозвісних рад. "психушок". 1982 -травень 1990- чернорабочий Горохівського хлібокомбінату Волинської обл. З травня 1990 -зав. юрид. відділу Івано-Франківської обл. виконкому. З 1978 рад. цензура заборонила друкувати його твори в Україні. Друкувався за кордоном у "Визвольний шлях" (Мюнхен), "Наша культура" (Варшава), "Нова думка" (Югославія). Автор праць ''З минулого України" (Торонто, Канада, 1984). "Від апостола Андрія до князя Володимира" (Івано-Франківськ, 1992), вірша "Христос Воскрес!" (у кн.: Хрестоматія укр. релігійної літератури. - Мюнхен, Лондон, 1988). У рукописі залишилася збірка поезій "Журавлі". Див. "Галичина" за 4.П. 1992.
Красьоха Василь

Член Національної спілки художників України (1984 p.). Народився 12 березня 1954 р. в с. Хряськ Макевицького району на Волині. У 1965-1972 pp. навчався у республіканській художній школі Києва. У 1978 р. закінчив Київський художній інститут, факультет живопису (вчителі: О.М. Лопухов, B.I. Гурін, Л.І. Вітковський). Працював у Івано-Франківському художньо-виробничому комбінаті. З 1984 р. - член Національної спілки художників. Учасник багатьох художніх виставок в Україні та за її межами. Твори художника пізнавані на будь-яких вернісажах. У роботах художника - особливий такт, вишукана мелодійність, діапазон мажорних і мінорних колірних коливань, в яких він доносить до нашого серця напругу власних емоцій. Контрасти шумного столичного життя Києва та помірної, неквапливої течії Стиру; горизонталів Хряська і стрімких ритмів Карпат і зумовили, очевидно, вибір теми - однієї на все життя.
Кривень Михайло

(20.07.1954, с.Липівка Рогатинського р-ну) - укр. співак, ліричний баритон і педагог. Нар. артист України (з 1996). Засл. артист України (з 1989). Доцент Прикарпатського університету (1998). Лауреат Міжнародного конкурсу \"Золоті трембіти\" (1991). Лауреат обл. премії імені Мирослава Ірчана (1998). Закінчив Рогатинську СШ №1 (1974), Львське училище культури (1973) і Львівську консерваторію ім. М.Лисенка (1979). Соліст Івано-Франківського театру ім.І.Франка, виконав низку оперних партій, 1984 - 1994 - Гуцульського ансамблю пісні і танцю, з 1984 - камерного оркестру обл. філармонії. Записав декілька програм на Укр. нац. телебаченню і радіо та обл. радіо. Часто виступає за кордоном. 1994 1995 працював у Варшавській національній філармонії. У супроводі органу виступав у сольних концертах на Міжнарод. фестивалі камерної музики у Кошаліні, Варшаві, Радомі. Польська преса високо оцінила його виступи Див. Качкан В. \"Грона любові\" (К., 1993), \"Західний кур\'єр\" за 23.11.1991 і \"Світ молоді\" за 16.10.1990.
Крижанівський Євстахій Іванович

Народився 15.08.1948 в с. Побережжя Тисменицького району Івано-Франківської області. Заслужений діяч науки і техніки України, вчений-винахідник, доктор технічний наук, Відмінник освіти України, Почесний розвідник надр, дійсний член Міжнародної академії наук вищої школи та низки інших громадських академій. 1966 – після закінчення Єзупільської середньої школи навчається заочно на фізико-математичному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту і працює учителем Козарівської середньої школи Рогатинського району. 1967 – стає студентом механічного факультету Івано-Франківського інституту нафти і газу, який закінчує в 1972 році з набуттям кваліфікації інженера-механіка за спеціальністю „Машини та обладнання нафтових і газових промислів”. З того часу всю свою діяльність присвячує рідному навчальному закладу. Перші спроби сил у науковій роботі під час навчання поглиблює, працюючи в науково-дослідному секторі на посадах інженера, старшого інженера, молодшого наукового співробітника та навчаючись в аспірантурі Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України. Після закінчення аспірантури повертається в інститут на кафедру механіки машин, де працює на посадах асистента, старшого викладача, доцента. 1980 – захищає кандидатську дисертацію; 1983 – присвоєно вчене звання доцента; 1989 – очолює кафедру механіки машин; 1990 – захищає докторську дисертацію; 1991 – присвоєне вчене звання професора; 1993 – обійнявши посаду ректора інституту і вже через рік забезпечує успішну акредитацію ВНЗ на найвищий четвертий рівень з статусом державного технічного університету нафти і газу, а згодом, в 2001 році, і присвоєння статусу національного. Досягнення на ниві наукових досліджень дозволили Євстахію Івановичу створити та очолити власну наукову школу з проблем забезпечення надійності та довговічності нафтогазопромислового обладнання та інструменту, в якій виховує плеяду учнів та послідовників. Доробок вченого-винахідника опублікований в понад 200 наукових працях, 8 монографіях, навчальному посібнику, 32 винаходах, 24 із яких захищені авторськими свідоцтвами колишнього СРСР, патентами України, Росії, Великої Британії, Німеччини і Франції. Ще 8 напрацювань знаходяться на стадії експертизи. Результати патентно-ліцензійних досліджень засвідчують, що окремі розробки є унікальними і не мають аналогів у світі. За вагомі досягнення в галузі науки і техніки та в розвитку вищої школи удостоєний багатьох державних нагород і відзнак, найвагоміші із яких – два ордени „За заслуги” (3-го і 2-го ступенів, 1997, 1999), Грамота Президента України (2000), звання „Відмінник освіти України” і „Почесний розвідник надр” (1997), медаль „За заслуги в розвідці надр”, почесні звання „Заслужений працівник Укргазпрому” (1998) і „Заслужений діяч науки і техніки України” (2002), Почесна грамота Верховної Ради України та відзнака НАК „Нафтогаз України” 1 ступеня (2003). На визнання заслуг Є. І. Крижанівський обирається вченою громадськістю дійсним членом Міжнародної академії наук вищої школи, Академії наук вищої школи України, Української нафтогазової академії та Академії гірничих наук України, а Університет одним з перших в Україні стає учасником експерименту щодо приєднання до Болонського процесу, в якому підготовка спеціалістів здійснюється за визнаними світовою громадськістю освітньо-кваліфікаційними рівнями – бакалавр, спеціаліст, магістр. Джерело інформації: Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 155-159.
Крижанівський Євстахій Іванович

Народився 15.08.1948 в с. Побережжя Тисменицького району Івано-Франківської області. Заслужений діяч науки і техніки України, вчений-винахідник, доктор технічний наук, Відмінник освіти України, Почесний розвідник надр, дійсний член Міжнародної академії наук вищої школи та низки інших громадських академій. 1966 – після закінчення Єзупільської середньої школи навчається заочно на фізико-математичному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту і працює учителем Козарівської середньої школи Рогатинського району. 1967 – стає студентом механічного факультету Івано-Франківського інституту нафти і газу, який закінчує в 1972 році з набуттям кваліфікації інженера-механіка за спеціальністю „Машини та обладнання нафтових і газових промислів”. З того часу всю свою діяльність присвячує рідному навчальному закладу. Перші спроби сил у науковій роботі під час навчання поглиблює, працюючи в науково-дослідному секторі на посадах інженера, старшого інженера, молодшого наукового співробітника та навчаючись в аспірантурі Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України. Після закінчення аспірантури повертається в інститут на кафедру механіки машин, де працює на посадах асистента, старшого викладача, доцента. 1980 – захищає кандидатську дисертацію; 1983 – присвоєно вчене звання доцента; 1989 – очолює кафедру механіки машин; 1990 – захищає докторську дисертацію; 1991 – присвоєне вчене звання професора; 1993 – обійнявши посаду ректора інституту і вже через рік забезпечує успішну акредитацію ВНЗ на найвищий четвертий рівень з статусом державного технічного університету нафти і газу, а згодом, в 2001 році, і присвоєння статусу національного. Досягнення на ниві наукових досліджень дозволили Євстахію Івановичу створити та очолити власну наукову школу з проблем забезпечення надійності та довговічності нафтогазопромислового обладнання та інструменту, в якій виховує плеяду учнів та послідовників. Доробок вченого-винахідника опублікований в понад 200 наукових працях, 8 монографіях, навчальному посібнику, 32 винаходах, 24 із яких захищені авторськими свідоцтвами колишнього СРСР, патентами України, Росії, Великої Британії, Німеччини і Франції. Ще 8 напрацювань знаходяться на стадії експертизи. Результати патентно-ліцензійних досліджень засвідчують, що окремі розробки є унікальними і не мають аналогів у світі. За вагомі досягнення в галузі науки і техніки та в розвитку вищої школи удостоєний багатьох державних нагород і відзнак, найвагоміші із яких – два ордени „За заслуги” (3-го і 2-го ступенів, 1997, 1999), Грамота Президента України (2000), звання „Відмінник освіти України” і „Почесний розвідник надр” (1997), медаль „За заслуги в розвідці надр”, почесні звання „Заслужений працівник Укргазпрому” (1998) і „Заслужений діяч науки і техніки України” (2002), Почесна грамота Верховної Ради України та відзнака НАК „Нафтогаз України” 1 ступеня (2003). На визнання заслуг Є. І. Крижанівський обирається вченою громадськістю дійсним членом Міжнародної академії наук вищої школи, Академії наук вищої школи України, Української нафтогазової академії та Академії гірничих наук України, а Університет одним з перших в Україні стає учасником експерименту щодо приєднання до Болонського процесу, в якому підготовка спеціалістів здійснюється за визнаними світовою громадськістю освітньо-кваліфікаційними рівнями – бакалавр, спеціаліст, магістр. Джерело інформації: Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 155-159.
Крижаніський Євстахій

(народився 15 серпня 1948р. в с.Побережжя Тисменицького району) - Заслужений діяч науки і техніки України, вчений-винахідник, доктор технічних наук, Відмінник освіти України, Почесний розвідник надр, дійсний член Міжнародної академії наук вищої школи та низки інших громадських академій. Після закінчення Єзупільської середньої школи, в 1966 році, навчається заочно на фізико-математичному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту і працює вчителем Козарівської середньої школи Рогатинського району. У 1967р. стає студентом механічного факультету Івано-Франківського інституту нафти і газу, який закінчує в 1972р. з набуттям кваліфікації інженера-механіка за спеціальністю ,,Машини та обладнання нафтових і газових промислів". З тих пір всю діяльність присвячує рідному навчальному закладу. Перші спроби сил у науковій роботі під час навчання поглиблює, працюючи в науково-дослідному секторі на посадах інженера, старшого інженера, молодшого наукового співробітника та навчаючись в аспірантурі Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України. Після закінчення аспірантури повертається в інститут на кафедру механіки машин, де працює на посадах асистента, старшого викладача, доцента. В 1980 році захищає кандидатську, а в 1990 - докторську дисертації. З 1989 року очолює кафедру механіки машин. Вчене звання доцента присвоєно в 1983, а професора - у 1991р. У 1993р. обійняв посаду ректора інституту і вже через рік забезпечив успішну акредитацію ВНЗ на найвищий четвертий рівень зі статусом державного технічного університету нафти і газу, а згодом, в 2001 році, і присвоєння статусу національного. Сьогодні у складі університету - 15 факультетів і 50 кафедр, на яких ведеться підготовка і перепідготовка фахівців за 19 напрямками із 28 спеціальностей. Університет забезпечує навчання більше 10 тис. студентів, в т.ч. з Росії, Туркменістану, В'єтнаму, Пакистану, Болгарії. Викладання здійснють 620 викладачів, серед яких 56 докторів наук і 260 кандидатів наук. Процес зростання науково-викладацького персоналу забезпечується аспірантурою з 22 спеціальностей і докторантурою з 8 спеціальностей із захистом на спеціалізованих вчених радах, які створені, за його участю, при університеті. Доробок вченого-винахідника опублікований в понад 200 наукових працях, 8 монографіях, навчальному посібнику, 32 винаходах, 24 з яких захищені авторськими свідоцтвами колишнього СРСР, патентами України, Росії, Великої Британії, Німеччини, Франції; крім того, ще 8 напрацювань знаходяться на стадії експртизи. За вагомі досягнення в галузі науки і техніки та в розвитку вищої школи удостоєний багатьох державних нагород і відзнак, найвагоміші з яких - два ордени ,,За заслуги" (3-го і 2-го ступенів, 1997, 1999), Грамота Президента України (2000), звання ,,Відміник освіти України" і ,,Почесний розвідник надр" (1997), медаль ,,За заслуги в розвідці надр", почесні звання ,,Заслужений працівник ,,Укргазпрому" (1998) і ,,Заслужений діяч науки і техніки України" (2002), Почесна грамота Верховної Ради України та відзнака НАК України ,,Нафтогаз України" І ступеня (2003). Немало зусиль доклав для того, щоби при університеті функціонував навчально-науково-виробничий комплекс, який нині об'єднує 32 навчальних заклади І і ІІ рівня акредитації, 35 філій випускних кафедр на виробництві та науково-дослідних установах.
Криса Василь

(народився 14 січня 1951р. в м. Галичі) - вчений-винахідник, доктор медичних наук, професор, судинний хірург, ,,Изобретатель СССР\". Закінчивши у 1968р. із золотою медаллю Галицьку середню школу, поступає до Івано-Франківського державного медичного інституту, після закінчення якого з відзнакою у 1974 році рекомендується для продовження наукової роботи в клінічну ординатуру з хірургії. Потім залишається на роботі в медичному університеті, поєднуючи наукову, викладацьку і лікувальну роботу. На початку наукової діяльності вивчає в експерименті методи захисту транспорту тонкої кишки від ішемічного ушкодження на етапах пересадки (при зборі трансплантанту, консервації та в післяопераційному періоді). Вже у 1983р. успішно захищає, в інституті хірургії ім. А.В.Вишневського (Москва), кандидатську дисертацію за темою ,,Методи захисту трансплантанту тонкої кишки від ішемічного пошкодження\", новизну якої було підтверджено трьома авторськими свідоцтвами СРСР на винаходи, з використанням яких у 1984 році удостоюється нагрудного значка ,,Изобретатель СССР\". Після захисту кандидатської дисертації разом з відомим професором С.Геником зацікавився розробкою хірургічних зашиваючих інструментів, які формують скобку з дроту в процесі роботи, інструментів, з яких отримує 17 авторських свідоцтв на винаходи. Низка винайдених інструментів з цієї серії запатентована за рубежем. В 1991 році отримує вчене звання доцента кафедри загальної хірургії. В 1991-1992 роках, як перспективний вчений проходить стажування в клініці судинної хірургії медичного фкультету Віденського університету (Австрія), з завершенням якого розпочинає активно розробляти і впроваджувати малотравматичні методи лікування закупорюючих захворювань артерій кінцівок. З 1996 по 1998 рік працює у докторнатурі при Івано-Франківській медичній академії, з закінченням якої захищає, у інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М.Амосова (Київ), дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук: ,,Малоінвазивні методи лікування оклюзуючих захворювань атрерії кінцівок\". Освоює і вперше в області впроваджує, у 2000 році, методику хірургічного лікування складних порушень ритму серця, а через рік - ендоваскулярну хірургічну профілактику тромбоемболіїї легеневої артерії з допомогою протиемболічних фільтрів нижньої порожнини вени. Одночасно удостоюється вченого звання - професор кафедри загальної хірургії (2000), отримує офіційне підтвердження наукового ступеня доктора медичних наук (2001) та очолює кафедру медицини катастроф та військової медицини з курсом нових медичних технологій. В його творчому доробку - 34 винаходи, 27 з яких захищені авторськими свідоцтвами колишнього СРСР і 7 - патентами України. 14 винаходів - запатентовані в Англії, Іспанії, Італії, Німеччині, США, Франції та Японії. В межах медичного університету має 50 раціоналізаторських пропозицій, які ефективно використовуються в лікувальній практиці
Криса Василь

(народився 14 січня 1951р. в м. Галичі) - вчений-винахідник, доктор медичних наук, професор, судинний хірург, ,,Изобретатель СССР\\\". Закінчивши у 1968р. із золотою медаллю Галицьку середню школу, поступає до Івано-Франківського державного медичного інституту, після закінчення якого з відзнакою у 1974 році рекомендується для продовження наукової роботи в клінічну ординатуру з хірургії. Потім залишається на роботі в медичному університеті, поєднуючи наукову, викладацьку і лікувальну роботу. На початку наукової діяльності вивчає в експерименті методи захисту транспорту тонкої кишки від ішемічного ушкодження на етапах пересадки (при зборі трансплантанту, консервації та в післяопераційному періоді). Вже у 1983р. успішно захищає, в інституті хірургії ім. А.В.Вишневського (Москва), кандидатську дисертацію за темою ,,Методи захисту трансплантанту тонкої кишки від ішемічного пошкодження\\\", новизну якої було підтверджено трьома авторськими свідоцтвами СРСР на винаходи, з використанням яких у 1984 році удостоюється нагрудного значка ,,Изобретатель СССР\\\". Після захисту кандидатської дисертації разом з відомим професором С.Геником зацікавився розробкою хірургічних зашиваючих інструментів, які формують скобку з дроту в процесі роботи, інструментів, з яких отримує 17 авторських свідоцтв на винаходи. Низка винайдених інструментів з цієї серії запатентована за рубежем. В 1991 році отримує вчене звання доцента кафедри загальної хірургії. В 1991-1992 роках, як перспективний вчений проходить стажування в клініці судинної хірургії медичного фкультету Віденського університету (Австрія), з завершенням якого розпочинає активно розробляти і впроваджувати малотравматичні методи лікування закупорюючих захворювань артерій кінцівок. З 1996 по 1998 рік працює у докторнатурі при Івано-Франківській медичній академії, з закінченням якої захищає, у інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М.Амосова (Київ), дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук: ,,Малоінвазивні методи лікування оклюзуючих захворювань атрерії кінцівок\\\". Освоює і вперше в області впроваджує, у 2000 році, методику хірургічного лікування складних порушень ритму серця, а через рік - ендоваскулярну хірургічну профілактику тромбоемболіїї легеневої артерії з допомогою протиемболічних фільтрів нижньої порожнини вени. Одночасно удостоюється вченого звання - професор кафедри загальної хірургії (2000), отримує офіційне підтвердження наукового ступеня доктора медичних наук (2001) та очолює кафедру медицини катастроф та військової медицини з курсом нових медичних технологій. В його творчому доробку - 34 винаходи, 27 з яких захищені авторськими свідоцтвами колишнього СРСР і 7 - патентами України. 14 винаходів - запатентовані в Англії, Іспанії, Італії, Німеччині, США, Франції та Японії. В межах медичного університету має 50 раціоналізаторських пропозицій, які ефективно використовуються в лікувальній практиці
Крук Григор

Крук Григор (30. Х. 1911, с. Братишів Тлумацького р-ну-5.ХІІ.1988, м. Мюнхен, Німечина) – видатний український скульптор. Закінчив в 1931 році Крайову школу дерев’яного промислу у Станіславові, пізніше – Краківську академію мистецтв та Берлінську вищу школу образотворчих мистецтв. Працював у Мюнхені (Німеччина). Значна частина творчого доробку – стилізовані фігурки селян з рідного Братишева. Його твори представлені в музеях Парижа, Лондона, Ватикану. Під час навчання в Станіславові (1927-1931) проживав у ремісничій бурсі (тепер вул. Шевченка, 80), що неподалік вулиці, яка тепер носить його ім’я.
Круцик Роман

(Остап-Роман; 6.07.1945, с.Яблунів Більшівцівського, тепер Галицького р-ну) -укр. політичний і громадсько-культ. діяч. Нар. у багатодітній родині селянина. 1959 родина переїхала до Станіслава, де закінчив 8 клас СШ №2. Закінчив залізничне училище (1966), заочно Львівський залізничний технікум і юридичний факультет Львського університету ім.І.Франка. Працював на заводі важкого машинобудування у м.Жданові, а після служби в армії -машиніст паровоза і дизель-поїзда в Івано-Франківську та на локомотивному заводі (1983-1990). З 1990 депутат Івано-Франківської облради 1-го демокр. скликання, очолював комісію по вивченню діяльності ОУН-УПА. Заст. голови комісії по виявленню осіб з державних і партійних органів, причетних до ГКЧП, здійснював конфіскацію документів в обкомі КПУ, УВС, КДБ. Член комісії по збору даних про злочинну діяльність КПСС-КПУ 1994 - 1998 нар. деп. Верховної Ради України. З 1988 член УГС і голова першого в області осередку "Меморіалу", з 1991 голова ''Меморіалу". З 1992 голова обл. організац. КУН. Організатор розкопок жертв комуністичного терору у Дем'яновому лазі і у Меморіальному сквері. Організатор Держ. музею нац.-визв. змагань Прикарпатського краю, відкритого і 4.10.1997 на вул.Тарнавського. Автор документальної повісті "Дем'янів лаз ("Галичина" за 1991 і газети Англії, Німеччини і Канади) і кіносценарію до фільму "Героїчна армія народу" (1994), статей у "Галичині" і "Галицькому соборі" (1993. - №2). (Див. передвиборні листівки 1994) і "Звіт нар. депутата України від Рогатинського в/о №202 за 1994 -1998рр. (Івано-Франківськ 1998).
Круць Микола

(народився 1 лютого 1952р. в с. Вікно на Городенківщині) - Народний депутат України, Заслужений працівник промисловості України, кавалер орденів ,,За заслуги\" ІІІ і ІІ ступенів, Кращий керівник-винахідник, Почесний голова правління ВАТ ,,Івано-Франківськцемент\". Першої грамоти набув у вікнянській восьмирічній школі, яку примножив у Чернівецькому індустріальному технікумі. Закріплював набуті знання на виробництві Миколаївського цементно-гірничого комбінату, що на Львівщині, починаючи із слюсаря. Пройшов всі щабелі професійного зростання. Майже три десятки літ його трудової і творчої діяльності пов\'язані з ВАТ ,,Івано-Франківськцемент\", де бере участь у монтажних та пуско-налагоджувальних роботах як оператор-налагоджувальник, інженер-механік, заступник керівника цеху, при цьому без відриву від виробництва закінчує хіміко-технологічний факультет Львівськиої політехніки і вже через рік стає керівником найбільшого на підприємстві шиферного цеху. З початком демократичних перетворень в країні його авторитет та професіоналізм був високо оцінений колективом, який висловлює Миколі Круцю особливу довіру, і він у 1988 році стає одним із перших на Івано-Франківщині й в Україні виборних директорів. Всупереч загальновідомим тенденціям національної економіки, з першого дня свого директорства поставив за мету створити багатопрофільне виробництво - гігант будівельної індустрії, яке згодом доповнив власним сировинним комплексом, комплексами залізобетонних, супутніх лакофарбових виробів, клеїв і будівельних сумішей, агрокомплексом з глибокою переробкою сільськогосподарської продукції та комплексом будівельної сфери. З цього часу чисельність колективу зросла з 1700 до 3000 чол., а випуск товарної продукції, номенклатура якої перевищує 200 найменувань, майже в півтора рази. На його рахунку більше 20 винаходів, корисних моделей, промислових зразків, а винахід ,,Спеціальний цемент\" авторитетною конкурсною комісією визнається одним із кращих в першому Всеукраїнському конкурсі ,,Винахід року 2000\". Колектив винахідників і раціоналізаторів підприємства - постійний лауреат обласного рейтингу ,,Техтворчість Прикарпаття\", а Микола Круць - ,,Кращий Галицький кмітливець\" у різноманітних номінаціях, володар нагород ,,Золота фортуна\" та ,,Галицький лицар\" у номінації ,,\"Краща виробнича фірма\". Благодійник і меценат, за допомогою якого відновлено і відбудовано десятки церковних храмів, шкіл, навчальних закладів, дитячих садків, бібліотек і будинків культури. З його ініціативи більше 10 років діяв громадський фонд сприяння кращим творчим особистостям, не один десяток із яких скористався позачерговими нарядами від Круця на отримання дефіцитних будівельних матеріалів ще в 90-х роках, а нині - фонду розвитку обласної організації ТВР України, завдяки якому значною мірою забезпечується її статутна діяльність
Крушельницький Антін

(4 серпня 1878 р. м.Ланьцут, тепер Польща - 13 листопада 1941р., Соловки), письменник, педагог і політично-громадський діяч, За студентських часів брав активну участь в групі "Молода Україна" у Львові, Після закінчення Львівського ун-ту учитель Коломийської (1902-1912),Городенківської (1912-1914), Рогатинської (1925-1926) гімназій. Автор декількох підручників для шкіл, художніх творів. У 30-х роках разом з родиною виїхав до Радянської України, де він і вся сім'я були репресовані.
Крушельницький Іван

(12 листопада 1905 р., м.Коломия - 17 грудня 1934 р., Київ) - український письменник, мистецтвознавець, графік, перекладач. Народився в родині відомого письменника і громадського діяча Антона Крушельницького. Після закінчення Віденської гімназії навчався у Віденському та Празькому університетах. Вчителював у Стрийській гімназії, де заснував театральну школу для молоді. Літературну діяльність розпочав у 20-х роках. Автор поетичних збірок ,,Весняна пісня" (1924), ,,Юний спокій" (1929), ,,Радощі життя" (1930), ,,З-над прірви", ,,Бурі і вікна" (1930), ,,Залізна кров" (1932), п'єс ,,Спір за Мадонну Сільвію" (1930), ,,На скелях" (1931), ,,Вибране" (1964). Виступав також як мистецтвознавець і графік. Редагував у Львові ,,Альманах лівого мистецтва". У 1934 році Крушельницькі виїхали на схід. Того ж року всі вони були арештовані. Іван і Тарас були розстріляні в Києві у підвалах ДПУ разом з іншими українськими культурними діячами. Решта родини загинула на Соловках. Іван Крушельницький реабілітований посмертно.
Кугутяк Микола

(27.10.1952, с.Назавизів Надвірнянського р-ну) - укр. історик. Канд. (з 1985) і доктор (з 1996) історичних наук. Доктор філософії УВУ у Мюнхені (з 1995). Закінчив Переріслянську СШ (1969), історичний факультет Івано-Франківського педінституту (1981) та аспірантуру при Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові (1984). 1985 в Одеському університеті захистив канд. дисертацію "Становище та рев.-визв. боротьба сільськогосподарського пролетаріату Зах. України: 1929 -1939 "(Автореф. Львів, 1985). З 1984 асистент кафедри загальної історії Івано-Франківського педінституту (з 1992 Прикарп. університету), з вересня 1990 зав. кафедрою загальної історії, з листопада 1993 декан істор. факультету. Автор праць "Галичина: сторінки історії" (Івано-Франківськ. 1993), співавтор "Політичної парти Зax. України" (Львів, 1991), ("Україна в XX ст. "(Івано-Франківськ. І992).
Кудрик Борис

(10.05.1897, м.Рогатин - 29.03.1952, Потьма Мордовської АССР Російської Федерації) - укр. композитор, диригент, піаніст, музикознавець і педагог. Доктор музикознавства (з 20.12.1932). Доктор філології. Закінчив 7 класів Рогатинської гімназії, а 8 на гімназійних курсах у Відні. 1915-1918 на нім. філології Віденського університету, а одночасно, у муз. академії (фортепіано, контрапункт). 1918 записався до Львського університету, але після смерті батька 6 років учителював у Рогатинські укр. гімназії. 1926 - 1932 навчався у Львівському університеті, захистив доктор, дисертацію "Історія укр. музики у Галичині в 1829-1873 pp.". Закінчив консерваторію Польського музичного товариства у Львові. Викладач історії музики і теорет. дисциплін у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка, гімназії сестер Василіянок, духовній семінарії, викладач історії укр. церк. музики у Богословській академії у Львові, при якій створив інститут церковної музики. 1939 -1941 викладач у Львівській консерваторії. 1941-1944 співпрацює з оперним театром і театром "Веселий Львів". 1944 вимушено емігрував до Австрії, де 1945 у Відні був схоплений НКВД і відправлений у мордовські концтабори, де й помер (здасться, дати смерті 1950 і 1953 помилкові). Блискучий акомпаніатор та імпровізатор. Автор багатьох хорових та інструм. творів (після арешту, здається, повністю знищені), на релігійні теми і слова укр. письменників (Т.Шевченка, Л.Українки (див.), Уляни Кравченко (див.), обробок стрілецьких пісень та мо-ноірафії "Огляд історії укр. церковної музики" (Львів, 1937 і 1995. Тут і бібліографія праць), багатьох статей. Див. Михальчишин Я. "З музикою крізь життя" (Львів, 1992) і Полєк В. та ін. "Видатні педагоги Прикарпаття" (Івано-Франківськ, 1998).
Кузьма Орест

(28 грудня 1892, с.Дениска Жовківського р-ну Львівської обл. - 15 грудня 1968, м.Коломия Івано-Франківської обл.) - редактор газети, директор друкарні. У Коломиї -- з 1897. Закінчив Коломийську гімназію (1913). Навчався у Віденському університеті; навчання перервала війна. Мобілізований до австрійського війська, звідки перейшов до УСС; поранений, демобілізований; закінчив навчання в університеті. З 1918 -- у Коломиї; з листопадовим зривом зголосився в Окружну Військову Команду; очолював друкарню ОВК, де виходили газети доби ЗУНР і УНР «Покутський вістник», «Січовий голос», «Громадський голос», «Новини», «Учительський голос». Під час польської окупації - викладач хімії і природознавства в Коломийській гімназії уршулянок. Делегат Народних зборів у Львові 1939 за приєднанння Західної України до Радянської України. Під час німецької окупації -- праця в гімназії. Репресований, вивезений з сім'єю на Сибір (1946-55); у радгоспі Омської обл. виростив сад. Після повернення -- викладач біології в Коломийській СШ № 5. Захопився мовою есперанто (1908), представник міжнародного центру есперантського руху (Швейцарія) на Коломийщині (з 1910). Співзасновник «Крайового товариства есперантистів «прогресе». Делегат світового конгресу есперантистів у Кракові. Перекладав твори українських письменників мовою есперанто, зокрема, Василя Стефаника, Івана Франка, Леся Мартовича, Тимофія Бордуляка. Їх опубліковано в «Ля Верда Стандарте» (Будапешт), «Герман Есперанто Газето» (Німеччина). Засновник першого українського есперантського часопису «Зоря України -- Ukraina Stelo» (1913-14, відновлений 1922; вийшло 17 чисел).
Кульчицька Олена

(15 вересня 1877 р., Бережани, тепер. Тернопіл. обл. - 8 березня 1967р., Львів) - художниця, малярка і графік , яка часто бувала на Прикарпатті, зокрема в Косові. Тут нею написані картини "Ярмарок у Косові" (1908р.), "Діти на леваді" (1908 - 1909рр.). У 20 - 30-х роках розробляла проекти килимів та вишивки, які вироблялися в Косівській спілці "Народне мистецтво". У Косові на її честь названо вулицю.
Куриленко Михайло

(15 листопада 1885 р., м.Конотоп Сумська обл. - 1940 р.?) - педагог, політичний і громадський діяч. Один із засновників спілки " Гуцульське мистецтво"у Косові. Спілка прославилась своїми килимами та тканинами, які досі зберігаються у закордонних музеях. Відкрив мистецьку школу і став перщим її директором (тепер Косівський інститут прикладного декоративного мистецтва).
Куровець Іван

(17 січня 1863 р., с.Батятичі, Львів. обл. - 13 травня 1931р., м.Львів) - відомий лікар, громадський діяч Калущини. Закінчив гімназію у Львові, студіював медицину у Віденському університеті. Практикував у Калуші (1887-1918), фундатор Народного дому (1901-1907). Діяч Української національно-демократичної партії. Посол від Калущини до Галицького Сейму (1908-1914). Державний секретар здоров'я в уряді ЗУНР. Дійсний член НТШ і Українського лікарського товариства.
Кучер Богдан

(у паспорті - Михайло; 11.07.1957, с.Діброва Рогатинського р-ну) - укр. радютележурналіст, автор і виконавець власних пісень. Член Спілки журналістів України (з 1995). Лауреат І -ої премії Всеукр. конкурсу радіопр. нац. відродження. Закінчив Дібровську 8-річну школу, львівського технікум легк. пром. (1976) і факультет журналістики Львівського університету (1984). 1981 співак Львів. ВІА "Ватра" (худ. керівник - Ігор Білозір). Автор телепередач на Львівському телебач. про В.Зінкевича, Н.Яремчука (див.), П.Дворського, Оксану Білозір, І.Мацялка та ін. Пісні на слова і музику - "Осінь для матері", "Дивлюсь на маму", "Ви простіть мене, мамо", "Яворова колиска", "Спить на долонях роса", "О, мова рідна", "У небесах моя любов", "Торкнись мене своїм крилом" тощо.
Кучм'як Михайло

( 5 лютого 1923р., Обертин Тлумац. р-ну) - Єпископ Української Греко-Католицької Церкви у Великобританії та Ірландії.Навчався в Коломийській гімназії, вчителював. У роки війни вступив добровольцем в ряди вояків Першої Української дивізії "Галичина". В 1945 році життєва стежина привела Михайла до Італії. П'ять літ навчання на богословському факультеті ще сильніше зміцнило переконання і віру молодого юнака. Пізніше - пастирське служіння в Канаді, США, єпископське висвячення в Філадельфії. Зараз він призначений нести Слово Правди і Світла у Великобританії, Шотландії, Уельсі та Ірландії. У 2002 р. 80-тирічний Владика завітав на прабатьківську обертинську землю.
Кушнірик Василь

(1958 р., с.Олеша Тлумац. р-ну) - промисловець, громадсько-політичний діяч. У1987-1992 р. здобував освіту в Московському державному університеті. Працює заступником директора компанії "Євронафтогаз"(м. Київ). З 1995 року брав участь у виконанні ряду державних програм Кабінету Міністрів України. В даний час є також членом комітету Верховної Ради по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.
Лаврецький Лев

(? - ? с.Залуква, тепер Галицького р-ну) - священик УГКЦ і археолог-аматор, відкривач стародавнього Галича. З 1871 парох церкви Петра і Павла с.Залуква. 1879 - 1886 займався вивченням пам'яток княжого Галича і розкопками, про які повідомив А.Петрушевича (див.) та І.Шараневича (див.), під керівництвом яких вивчив церкву Пантелеймона у с.Св. Станіслава (тепер Шевченкове), Гробиська ("Мпинський сад", де колись був невідомий храм і, можливо, двір боярина Судислава. див.), румовища на приходському полі (на думку І.Шараневича рештки церкви Спаса), "Церквиська", "Кирилівки", "Кам'яний вивіз", "Цвинтарська". В.Антонович (див.) захоплювався його подвижництвом, який відкрив і кам'яний саркофаг та олов'яну печатку епископа Косми XII ст. 1885 колекція Лева експонувалась на першій крайовій археологічній виставці у Львові, що з 1880 започаткувала музей старожитностей при Ставропігійському інституті у Львові. Могила збереглася. Див. "Вперед" за 1988 і "Комсом. прапор" за 1988 та Пастернак Я. Старий Галич (Івано-Франківськ, 1998).
Лагодинська Ярослава ( Леся Верховинка )

( 3 квітня 1903 р., Делятин Надвірнян. р-ну - 21 лютого 1936 р., там само) - письменниця і поетеса. Автор п'єс ,,Іменини Влодка" , ,,Стріча в лісі", оповідання ,,Дівчинка з лялькою" , ,,Казка минулих літ" , ,,Пробудження" , літературних праць ,,Жінка в творах Франка" , ,,З нового Відня".
Лагодинський Микола

( 28 жовтня 1866 р., Добриводи - 12 травня 1919 р., Делятин Надвірнян. р-ну) - політичний діяч , адвокат , доктор права. З 1900 р. жив у Делятині. Організатор товариства ,,Просвіта" та ощадничо-позичкової каси. З 1908 р. - посол до Віденського парламенту , а з 1910 р. - голова української радикальної партії. Приймав активну участь у створенні воєнізованих відділів Січових стрільців. Член Головної Української Ради (з 1914 р.) , Загальної Української Ради (1915).
Лазарук Мирослав Ярославович

(13 жовтня 1956, с.Королівка Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) - поет, журналіст. Навчався у Перерівській початковій, закінчив Корницьку СШ (1974). Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету (1979). Заступник головного редактора чернівецької обласної газети «Молодий буковинець» (1979-96). Начальник управління культури Чернівецької облдержадміністрації. Заступник головного редактора «Буковинського журналу». Поезії, статті, нариси, есе, огляди в журналах «Україна», «Сучасність», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор», «Дніпро», «Буковинський журнал». П'єса «Видіння судної ночі». Член Спілки письменників (з 1989), член Асоціації українських письменників. Літературні премії ім. Д.Загула (1993), ім.І.Нечуя-Левицького (1997).
Левинський Іван

(4 або 6.07.1851. м.Долина - 4.07.1919, Львів) - укр. архітектор, один в творців укр. стилю в архітектурі, громад., культ, діяч, педагог і промисловець. Закінчив Стрийську початкову школу, а у Львові -реальну і технічну академію (теп. - політехн. інститут) з дипломом архітектора (1874). Залишається на буд. відділі, з 1902 зав. кафедрою ужитково-колієвого будівництва, з 1903 надзвичайний професор будівельного відділу, з 1909 - звичайний професор, 1911 - 1914 декан факультету архітектури. Виховав цілу плеяду укр. і польськ. будівничих та архітекторів, створив Львівську архітектурну школу. Власник архітект.-будівельної фірми, відкрив при ній фахові школи, а також двох керамічних фабрик. Один з організаторів етнографічно-промислових виставок у різних містах Зах. України (1911 у Коломиї) і Європи. Один з організаторів Укр. нац. музею у Львові, член першої кураторії. Під чає першої світової війни рос. окупанти заарештували його, вивезли до Києва, де він спорудив греко-католицьку церкву у гуцульському стилі. 1918 повернувся до Львова, переслідується польськ. окупантами. Похований на Личаківському цвинтарі. Спроектував і побудував у Львові торгово-промислову палату, вокзал, готель Жоржа, \"Дністер\", Нар. готель, Муз. інститут ім. М.Лисенка, будинки на вул. Пушкіна, Лисенка, акад. Богомольця, акад. Павлова, Ш.Руставелі, С.Бандери, Кривоноса, проспект Шевченка і Свободи, що наочно заперечують думку про т. зв. польськість Львова, школи у Рогатині тощо.
Левинський Іван

(4 або 6.07.1851. м.Долина - 4.07.1919, Львів) - укр. архітектор, один в творців укр. стилю в архітектурі, громад., культ, діяч, педагог і промисловець. Закінчив Стрийську початкову школу, а у Львові -реальну і технічну академію (теп. - політехн. інститут) з дипломом архітектора (1874). Залишається на буд. відділі, з 1902 зав. кафедрою ужитково-колієвого будівництва, з 1903 надзвичайний професор будівельного відділу, з 1909 - звичайний професор, 1911 - 1914 декан факультету архітектури. Виховав цілу плеяду укр. і польськ. будівничих та архітекторів, створив Львівську архітектурну школу. Власник архітект.-будівельної фірми, відкрив при ній фахові школи, а також двох керамічних фабрик. Один з організаторів етнографічно-промислових виставок у різних містах Зах. України (1911 у Коломиї) і Європи. Один з організаторів Укр. нац. музею у Львові, член першої кураторії. Під чає першої світової війни рос. окупанти заарештували його, вивезли до Києва, де він спорудив греко-католицьку церкву у гуцульському стилі. 1918 повернувся до Львова, переслідується польськ. окупантами. Похований на Личаківському цвинтарі. Спроектував і побудував у Львові торгово-промислову палату, вокзал, готель Жоржа, \\\"Дністер\\\", Нар. готель, Муз. інститут ім. М.Лисенка, будинки на вул. Пушкіна, Лисенка, акад. Богомольця, акад. Павлова, Ш.Руставелі, С.Бандери, Кривоноса, проспект Шевченка і Свободи, що наочно заперечують думку про т. зв. польськість Львова, школи у Рогатині тощо.
Левицький Іван

(6 (18) січня 1850 р., с. Берлоги , тепер Рожнятів. р-ну - 17 (30) січня 1913 р., Львів) - бібліограф, письменник, журналіст. Закінчив філософський факультет Віденського університету. Був редактором ряду газет. Укладач фундаментальних праць "Галицько - русская библиография ХІХ века" і "Галицько - руська бібліографія за роки 1772-1800) (опубл. в "Записах Наукового товариства імені Шевченка), в яких охоплено книжкові та періодичні видання , описано зміст збірників, газет і журналів за 1772 - 1886 рр., "Українська бібліографія Австро-Угорщини", де містяться відомості за 1887-1893рр.Зібрав цінні матеріали до бібліографічного словника письменників, митців, громадських діячів Галичини. Автор оповідань на історичні теми.
Легкий Іван

(2.08.1943р. с.Заставче, Тернопільської обл. - 29.10.1997р. Івано-Франківськ) - укр. хоровий диригент, композитор і педагог. Засл. артист України. Доцент кафедри диригування Прикарпатського університету (1990 - 1996). Закінчив Завалівську СШ (1960), муз. відділ Чортківського педучилища (1963) і заочно факультет хорового диригування Львівської консерваторії ім. М.Лисенка (1970). Вчитель Волочиської муз.школи, керівник Бережанської нар. капели "Боян" (1960-1970). Упорядник репертуарних збірок - "Верховино, світку ти наш" (1960), "Бог ся рождає" (1961), "Ходи, соньку, в колисоньку" (1963). Автор музики до віршів С.Пушика "Де висока Чорна гора", О.Слоньовської "О, Вічносте", Я.Яроша "Сина забрала війна" і музики до лялькової вистави "Комарове молоко" (1991). 31.10.1997 похований на Чукалівці.
Лембрик Ірина

Народилася 01.08.1980 в Івано-Франківську -- студентка ІФДМА, поетеса, член Національної Спілки письменників України з травня 1997 року. Автор 4 поетичних збірок: «Кораблик на хвилях» (1994 p.), «Сплітає Мойра нить» (1996), «Сонячна князівна» (1997), «Жоржи-новий перстень» (2000). Друкувалася в «Перевалі» № 4 за 2000 р., газетах «Колега», «Світ молоді», народному часописі «Галицький вісник» на Тернопільщині, в альманасі «Новий Обрій» під редакцією Д. Нитченка (Австралія), газеті української громади в Аргентині «Наш клич», в газеті «Високий замок». Автор слів гімну ІФДМА. Активна учасниця громадсько-культурного життя міста й області, як просвітянка і член Клубу української інтелігенції ім. Б.Лепкого. Виступала зі своїми поезіями по обласному радіо і телебаченню. Мала неодноразово зустрічі з читачами бібліотек міста, студентами медичного училища та медичної академії, зі студентами і викладачами філологічного факультету Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. У Німеччині презентувала свої поезії перед представниками діяспори. Мала творчі вечори в Ягеллонському університеті, в музеї ім. Б.Лепкого, фундації українського мистецтва ім. Святого Володимира в місті Кракові.
Ленкавський Степан

(6 липня 1904 р., с.Угорники біля Івано-Франківська - 30 жовтня 1977 р., Мюнхен) - громадсько-політичний діяч, творець знаменитого ,,Декалогу українського націоналіста-революціонера", на якому виховувалися тисячі борців за Українську державу у 40-50-х роках. Його дитячі та юнацькі роки минали в прикарпатських селах Фітькові та Загвізді. Навчаючись у Станіславській гімназії, перейнявся ідеями боротьби за незалежність України, які згодом привели його до Організації Українських Націоналістів, де він впродовж багатьох років займався проблемами ідеології. Життєвий шлях Степана Ленкавського позначений польською 4-річною тюрмою та німецьким ув'язненням, зокрема і в концтаборі Освєнцім. Проте і в довоєнний період, і в період еміграції він тісно співпрацював із Степаном Бандерою, входив у керівництво Проводу ОУН. Після загибелі Бандери у 1959 році заступає його на цьому посту, зумівши подолати в організації стан шоку і розгубленості. Помер С.Ленкавський у 1977 році у Мюнхені, залишивши по собі сотні статей, досліджень, праць з ідеології українського націоналізму.
Лепкий Богдан

( 9 листопада 1872р., с.Крегулець на Тернопіллі - 21 липня 1941р., Краків, Польща)- письменник, перекладач, літературознавець, педагог. Після закінчення Бережанської гімназії, навчався у Віденському та Львівському ун-тах, Віденській академії мистецтв. З 1899р. і до кінця життя (з перервами) жив у Коакові, де викладав спочатку в гімназії, пізніше в Ягеллонському ун-ті. Друкуватися почав з 1895р. Автор численних збірок поезій та великої історичної тетралогії"Мазепа". Письменник неодноразово бував на Прикарпатті, зокрема в Станіславі, на Коломийщині, Косівщині, Верховинщині, Опіллі. У с.Черче Рогатинського р-ну громадськість придбала будинок як ювілейний дар для Б.Лепкого з нагоди його 60-ліття. Цей будинок, відомий під назвою "Богданівка" (який на жаль не зберігся), був центром культурно-громадського життя інтелігенції Західної України впродовж 1930-1939 рр.
Лепкий Лев

(7 грудня 1888 р., с.Поручин Бережан. р-ну - 28 жовтня 1971 р., м.Трентон, США) - поет, прозаїк, талановитий журналіст і редактор, композитор і художник, командир кінноти Українських Січових Стрільців, один із засновників видавництва ,,Червона Калина" у Львові, а згодом у США. Але найбільше він відомий як автор широко популярних стрілецьких пісень, зокрема ,,Гей, видно село", ,,Бо війна війною", ,,Колись, дівчино мила", мелодією до знаменитих ,,Журавлів" його старшого брата, класика української літератури Богдана Лепкого. Навчаючись у славнозвісній Бережанській гімназії та під час університетських студій у Львові, він поринає у вир громадського і культурного життя, організовує театральні гуртки молоді, виступає з хорами в селах і містечках Галичини. Під час навчання у Краківській академії мистецтв студентські аматорські гуртки їздили з концертами та театральними виставами на Буковину, до Німеччини та Австрії. Разом з друзями Левко організував Січові організації на Бережанщині, Бориславщині. З початком першої світової війни він стає одним з перших організаторів Легіону Українських Січових Стрільців. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Завдяки йому та його побратимам Роману Купчинському, Михайлу Гайворонському, Юрію Шкрумеляку, Антону Лотоцькому ми сьогодні маємо правдиву історію УСС - описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та вічно нев'янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Після закінчення війни Левко Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1931-1939 роках працював директором санаторію ,,Черче" біля Рогатина. З початком Другої Світової війни він назавжди прощається з рідною Україною, виїжджає спочатку до Кракова, а згодом і до Сполучених Штатів. Після років поневірянь активно включається в українське громадське життя діаспори, відновлює видавництво ,,Червона Калина", друкує свої спогади, оповідання, вірші та нові пісні. Тільки з проголошенням незалежності до нас повернулись забуті імена братів Лепких. Літературна спадщина Лева Лепкого, зокрема твори стрілецького і міжвоєнного періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного архіву поета, зібрані у книзі ,,Лев Лепкий. Твори" .
Лепкий Микола

(21.11.1878. с.Жуків, Тернопільська обл. - 1.01.1945 Чехія) - укр. педагог і гром.-культ, діяч. Закінчив Львівський університет. 1906 -1907 pp. вчитель укр. мови і літ. Голова Станіслав. "Бояна", член "Просвіти", часто виступав по навколишніх селах з доповідями. 1941 - 1944-голова Станіславського окружного допомогового комітету. 14.11.1943 під час вистави "Шаріка" затриманий гестапо. 1944 р. емігрував на Захід, перебував у таборі для біженців у Штрасгофі, звідки його визволив зять о. В.Юзвяк і перевіз до свого дому у Проемеріц коло Знайму, де помер і похований. Див. "Альманах Станіслав. Землі". У рукопис; залишився "Укр.-польський словник" (207 стор.), який частково використали Є.Грицак і К.Кисілевський (див.) при складанні свого словника. Див. Полєк та ін. "Видатні педагоги Прикарпаття" (Івано-Франківськ, 1998).
Лесич Ярослав

(Лесич Вадим; Дригинич Ярослав; Ярий Ярослав; справ.: Кіршак Володимир; 25.04.1909, с. Устя, Снятинського р-ну - 24.08.1948, Нью-Йорк, США) - укр. поет, перекладач і літературознавець. Навч. у Станіславській укр. гімназії, Ягайлонському університеті (Краківському) (1931 - 1932) і Варшавській школі журналістики (1938). 1934 - заарештований польською поліцією. 1944 вимушено емігрував до Німеччини, а з 1948 -до США. Проживав у Нью-Йорку. Похований на укр. правосл. цвинтарі у Бавнд-Бруку. Друкується з 1929. Співпрац. із журналами "Назустріч", "Літерат.-науковші вісник", "Ми" і польським "Польсько-укр. бюлетень". У США - член об'єднання укр. письменників "Слово", Нью-Йоркської групи укр. письменників і Пен-Клубу. У львів.-варшавський період видав 3 збірки своїх поезій - "Сонцеблиски" (1930), "Відчиняю вікно" (1932) і "Різьблю віддаль" (1935), в америк. - "Ліричний зошит" (1953), "Поезія" (1954), "Розмова з батьком" (1957), "Крейдяне коло" (1960), "Кам'яні луни" (1964), "Вибрані поезії: 1930 - 1965" (1965) і "Предметність нізвідкіль" (1972). Поезії його ввійшли до антології "Координати" (Нью-Йорк, 1969. - Т.2). Переклав твори Еліота. Автор статей про укр. літературу у "Польсько-укр. бюлетені" та огляду "На межах незавершеного покоління: пости укр. еміграції 1940 pp.".
Лесів Василь

1949 року народження. Батьківщина --село Колінці Тлумацького району Івано-Франківської області. Навчання у професійно-технічному училищі, служба в армії, робота в газетах «Дністровська зірка» та «Агро», Івано-Франківському обласному телебаченню «Галичина», студіювання журналістики у Львівському державному університеті їм. І.Франка -- штрихи життєвої біографії. Друкувався в альманахах «Сонячний годинник» (проза, «Дзвінке джерело» (поезія видавництва «Карпати», журналі «Дзвін» -- новели, оповідання, дослідження на екологічні та етнографічні теми. «Дощ із сонячної хмари» -- перша книжка прози, яка в 1991 р. побачила світ у видавництві «Радянський письменник». В останні роки у районній та обласній періодиці та часописах «Дзвін», «Перевал» друкував оповідання, гумористичні твори, вірші. Книжка прози «Столике сонце» -- дещо із творчого доробку за останнє десятиріччя. Василь Лесі» -- член Національної Спілки письменників України.
Лесів Василь

Василь Лесів, заступник генерального директора ОТБ „Галичина”. Народився в с. Колінці Тлумацького району. Навчався в професійно-технічному училищі, служив у війську. Працював в редакціях газет „Дністровська зірка”, „Агро”, на Івано-Франківському обласному телебаченні „Галичина”. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Є автором телевізійних проектів про духовну і матеріальну культуру українців „Вічне дерево”, „Господар”, „Навзаєм”. Член Національної Спілки письменників України. Його перші книги прози – „Дощ із сонячної хмари” (1991 р.), „Столике сонце” (2000 р.). Збірка віршів „Непрочитані сліди”, народознавча абетка для дітей „Скарбівня”, нова книга „Пастух вітрів” – дещо із творчого доробку за останнє десятиліття. Лауреат обласної літературної премії ім. В. Стефаника (2002 р.).
Лесів Ярослав

(3.01.1945, с. Лужки, Долинського р-ну - 10.10.1991) -укр. поет, священик УГКЦ, багаторічний в'язень совісті і борець за Волю України. Член СГТУ (з 1993). 1965 - член підпільної організації Укр. Нац. Фронт (УНФ), за що був засуджений до 6 років тюрми. Столяр на Болехівському лісокомбінаті. 1979-друге ув'язнення, 1981- трете - 5 років таборів суворого режиму. Знайомий з політв'язнями -- братами Горинями, О.Заливахою (див.). Після звільнення член комісії захисту УТКЦ. Учасник голодування у Москві і голодування студентів у Києві. 27.12.1988 єпископ П.Василик (див.) висвятив його на священика. Долинський декан Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Загинув при нез'ясованих обставинах. Автор поетичних збірок "ТТ (тюремна тиша)" (Івано-Франківськ. 1992), "На лінії болю" (Івано-Францівськ, 1992), "У небі пісня обірвалась" (Львів, 1992), чисельних публікаці і в Україні і за її межами ("Хрестоматія укр. реліг. літ-ри". Мюнхен, 1988. - Т. 1). Див. "Франкова криниця" тощо.
Лесюк Микола

(25.02.1940. с.Ковалівка Коломийського р-ну) - укр. мовознавець і педагог. Канд. філол. наук (з 1982). Доцент (з 19 ). З 1983 -січень 1992 - зав. кафедрою, з квітня 1989 - декан філол. факультету Депутат Івано-Франківської обл. ради нар. депутатів першого демократ, скликання, голова ден. комісії з питань освіти і культури, член президії обл. Ради нар. депутатів, член Ради Спілки Христ. Відродження, член Нар. Руху України. Захистив канд. дисертацію "Словотвірні гнізда коренів із значенням руху в суч. укр. мові" (Автореферат... - К., 1982). Автор "Словника русизмів у суч. укр. мові" (Івано-Франківськ, 1994) та "Укр. мова. Методичні рекомендації вступникам до вузів", 50 статей, співавтор укр. мова: Збірник диктантів і вправ" (К., 1993).
Лизанчук Василь Васильович

(1 січня 1937, с.Ганів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) - академік Академії наук вищої школи України, доктор філологічних наук, професор. Навчався у Ганівській початковій, Дебеславській семирічній, закінчив Корницьку середню школу (1954). Коректор коломийської райгазети «Червоний промінь» (1954-56). Навчався у Львівському військово-політичному училищі (1959-60). Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1966). Завідувач відділу сільського господарства Новояричівської районної газети «Червона зоря» Львівської обл, (1960-62). Завідувач відділів передового досвіду, промисловості, сільського господарства в коломийських міжрайонній газеті, «Радянська Гуцульщина» та районній газеті «Червоний прапор» (1962-65). Літпрацівник, кореспондент івано-франківської обласної газети «Прикарпатська правда» (1965-68). Старший редактор Івано-Франківського обл-телерадіокомітету, власний кореспондент Українського радіо по Івано-Франківській області., Кандидат педагогічних наук; дисертація «Педагогічні проблеми підвищення ефективності впливу радіо й телебачення на соціалізацію підлітків» (1977). Доктор філологічних наук; дисертація «Засоби масової інформації і формування громадянської позиції молоді» (1991). Асистент (з 1978), доцент (з 1980), професор кафедри теорії і практики журналістики (з 1992), завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського університету ім. І.Франка (з 1993). Заслужений журналіст України (1997). Висувався кандидатом у депутати Верховної Ради України по Коломийсько-Снятинському округу № 86 (1998). Академік Академії наук вищої школи України по відділенню масової комунікації (з 1998). Автор численних публікацій у періодиці, виступів на радіо й телебаченні. Зведена бібліографія (1951-96) - понад 1200 позицій (Василь Лизанчук: Бібліографічний покажчик. --Львів, 1996).
Лисенко Неллі

(20.01.1953, Херсон) - укр. педагог. Доктор педагогічних наук (з 1996). Професор (з 1996). 1976 - 1979 стар. вихователька-методистка Івано-Франківського дитсадка №8 "Дюймовочка". 1979 - 1982 асист. кафедри педагогіки і психології, з 1982 - ст. викладач, з 1984 доцент Рівненського педінституту. З 1988 -організатор і зав. кафедрою педагогіки і психології (дошкільна) Прикарпатського університету. Авторка монографії "Еколого-педагог. культура вихователя дошкільного закладу" (1994), підручників "Екологічне виховання дошкільників" (К., 1992), "Екологічне виховання дітей дошкільного віку" (Львів, 1993) і "Укр. народознавство в дошкільному закладі'' (К., 1993), співавтори колективни: видань "Актуальні проблеми укр. нац. дошкілля"(1995) і "Науковий експеримент в системі професійної підготовки педагогів" (1996), авторка статей, програм і мет. листів.
Лишега Олег

(30.10.1949. Тисмениця) - укр. письменник і перекладач. Автор поетичної збірки "Великий міст" (К., 1989), повісті "Людина в просторі" ("Прапор". - 1990), перекладу "Витягів з щоденника Адама" М.Твена ("Дніпро". - 1987), містерії "Друже ЛІ Бо, брате Ду Фу..." ("Сучасність" - 1992. - №11). Співавтор перекладу "Оповідок давнього Китаю" ("Дніпро". 1990). Див. "Поезія" (К., 1986) і "Літ. Україна" за 14.05.1992.
Лімниченко Василь

(справжнє прізвище Мельник; 31 грудня 1899, с.Небилів, Рожнятівського району - 8.03.1949, Мюнхен, Німеччина) - укр. письменник перекладач, гром.-культ. і церковний діяч. Після висвячення на гр.-кат. священика працював у с.Зарваниця(1923 - 1927) і с.Звенигород (Тернопільської обл.; 1927 - 1944), де заснував читальню "Просвіти". Член катол. товариства письменників "Логос" у Львові. 1944 -1946 pp. проживав на Словаччині, 1946 - 1949 pp. - у Мюнхені, де помер і похований. Автор поетичних збірок "З війни" (1920)," Хуртовина" (1921), "Клонюсь" (1926), "Дзвонять дзвони" (1939), повісті "Верховинець" (1938) (всі у Львові), релігійно-філософ. публіцистики "Українські хрестоносці" (1948), "Релігія і життя" (1948; обидві у Мюнхені) і "Післанництво українського народу" (1949; Мондсра, Канада), вибраних поезій "Білій Пані" (1977) та "Вибрані твори" (1982; обидві у Прудентополі, Бразилія), перекладів повісті "Бон Гуріон" і "Притчі" Єргензена.
Лісовська Настя (Роксолана)

(1505 -1561) – дружина турецького султана Сулеймана ІІ. Народилася у сім’ї священика у Рогатині. У той час Україна була помережана невольничими шляхами, якими татарські людолови здійснювали набіги за „живим товаром” – ясиром. У 1516 р. кримські татари напали на Рогатин і захопили в полон доньку Г. Лісовського. У 1520 р., коли дівчині було 16-18 років, вона потрапила до султанського гарему. Мала великий вплив на свого чоловіка, Сулеймана Великого (Пишного), а через нього й на політику Османської імперії. Їй навіть вдалося посадити на турецький престол свого сина Селіма. Роксолана була здібна, енергійна, вродлива й мала неабиякий дипломатичний хист. Підтримувала зв’язки з тодішніми володарями Європи: польським королем Жигмонтом Августом, королевою Угорщини Ізабеллою, з польською королевою Боною Сфорцою. Збереглися два листи Роксолани до польського короля. Завдяки їй на сорок років припинились турецько-татарські напади на Україну. Після її смерті за вказівкою султана Сулеймана ІІ побудовано мавзолей у Стамбулі, де і захоронено тіло Роксолани. Про неї Д. Січинський створив оперу „Роксоляна”, П. Загребельний – однойменний роман, М. Лазаровський – роман „Степова квітка”, О. Назарук – повість „Роксоляна”, Т. Якимович – драму з такою ж назвою. Насті Лісовській О. Лаврівський присвятив свою мелодраму, а Л. Старицька-Черняхівська – поему. Про неї писали також Д. Шарабан, С. Плачинда, Ю. Колісниченко. У національних музеях міст Івано-Франківська та Львова є копії портретів Роксолани. Учені стверджують, що оригінал знаходиться у Венеції в палаці дожів, а також окремі портрети у музейних колекціях Франції.
Лобода Іван

(5.07.1926, с.Малі Кринки, Харківська обл.) - укр. худ. і співак. Засл. худ. України (з 1976). Піл час голодомору 1933 померли батьки. Виховувався у дит. буд. З 1944 у рядах армії. На початку 1945 у Станіславі, де залишився до демобілізації 1947. Закінчив три курси Станіславського медучилища. Штатний соліст обл. філармонії (1960). Закінчив Київ. худ. школу і худ. інститут (1957). З 1957 часто бував у Космачі, де створив низку живописних картин. Крім пейзажів, майстер істор. портретів ("Б.Хмельницький", "Олекса Довбуш", пиеьм. - Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Лнсенка тошо). Див. "Виставка живопису Івана Лободи: Каталог" (Івано-Франківськ 1986), "Західний кур'єр" за 5.08.1996, "Жовтень" (1987), "Укр. рад. художники" (К., 1972).
Лобода Тарас

народився 3 травня 1961 р. у м. Івано-Франківську. Закінчив Київський державний художній інститут, 1985 р. Викладачі: проф. Пузирков В., Зарецький В., Басанець 0. Член НСХУ з 1990 р. Твори закуплено: МКМУ, дирекцією виставок НСХУ, Твори знаходяться в Івано-Франківському художньому музеї, а також у приватних колекціях України
Лопатинський Лев

(18.01.1942, м.Долина - 21.08.1922, Баку, Азербайджан) - укр. мовознавець, етнограф і педагог. Учителював у Львові, видав "Нар. календар на рік звичайний 1865". 1865 виїхав на Україну. Вчитель латинської мови, інспектор, директор гімназій і прогімназій у Новгород-Сіверському, Києві, Уфі, П'ятигорську та ін. Окружний інспектор Кавказького навч. округу. З 1917 - доцент Закавказького (теп. Тбіліський) університету. Автор праць, виданих рос. мовою: "Суфікси рос. мови. Вплив кавказьких мов на їх утворення" (1902), "Замітки про особливості нальчицького говору" (1904). "Дещо про кумиків та про їхню мову''; посібників та підручників, які витримали кілька видань - "Керівництво початкового навчання лат. мови", "Лат. мова", "Лат. читанка". За "Кабардинську граматику із словником" одержав ступінь доктора філософії і магістра красних мистецтв Лейпц. університету (Німеччина). Уклав "Латино-рос. і рос.-лат. словник" (1875), "Кабардинську азбуку" (1906). "Рос.-кабард. словник" (1906). Підготував і видав 25 томів (з 44) "Збірн. матеріалів для опису місцевості й племен Кавказу". Переклав повість чеського письменника П.Хохолоушека "Косове поле" (1864). Див. ст. В.Полєка ("Жовтень". 1984. - №9; "Прикарп. правда" за 20.1.1982 і "Кабардино-Балкарская правда" за 30.11.1972) і УЛЕ (К., 1995. - Т.З).
Лопатинський Ярослав

(17 або 18.08.1871, м.Долина 12 або 16.01.1936, с.Голопрки, Львівська обл.) - укр. композитор і лікар. Перед першою світовою війною і з 1923 лікар у Гологірках, де заснував селянський хор. 1918 і 923 працював лікарем у Києві. З 1913 член Укр. лікар, товариства. 1907 написав музику до опери "Еней на мандрівці" (лібретто М.Курцеби. 1909 готув. нім. переклад для Віден. театру "Карлтеатр"). Також автор опер "Оксана", "Сон стрільця", "Зірка щастя" та оперет "Свекруха" (лібретто Л.Лопатинського) і "Склянка води". Автор хору "Вставай, Україно!" на слова С.Яричевського (див.); (Липськ, Лейпціг, 1906), романсів на слова Л.Українки ("Давня весна", "Калина" і "Горить мої серце" ), Т.Шевченка (На городі коло броду" ), І.Франка "Як почуєш часом" (Львів, 1911 і К. 1956) та ін. автор збірника вальсів "Русалка" і мазурок "Не жартуй", п'єс для скрипки і фортепіано "Дрібнички" тощо.
Лотоцький Антін

(псевд. і крипт.: Вільшенко Литій, Бей А., Лотан, Тото-Долото. МУБАЛ, Лот. А.; 1.01.1881, с. Вільхівці, тепер Львівська обл. - 28.05.1949, Львів) - укр. письменник, перекладач і педагог. Член СПУ. Організатор "Молодої Січі". У "Звіті дирекції..." опублікував дослідження "Тарас Шевченко в нім. перекладах" (1914; також окреме Віщання). Під час першої світової війни старшина УСС, а його вихованці вояки УСС. Активний діяч і секретар Пресової квартири УСС, співредактор її часописів. 1916 - 1917 знову в Рогатині. Учасник у рейді УГА на Велику Україну Разом з М.Угрином-Безгрішним редагував часопис "Рогатинець" і видав "Малу граматику укр. літ. мови" (1938). Автор творів з історії Прикарпаття - "Отрок кн. Романа" (1937) і "Роксоляна" (1936). Автор першого укр. вільного переспіву "Великодушного лицаря Дон Кіхота із Ламанчі" Сервантеса (1925). Бібліографію рогатинських видань, а псевдонімів - "Словник укр. псевдонімів" О.Дея (К., 1969). 1991 в Ів.-Фр. вийшла "Історія України". Див. "Рогатинська земля" (1995), "Дзвін" (1992. - №3-4) і Полєк В. та ін. "Видатні педагоги Прикарпаття" Івано-Франктвськ. 1998).
Лукавецький Ярослав

(1908р. м.Снятин - 1993р.) - навчався у школі Олекси Новаківського (1928-1930), приватній школі А.Терлецького у Кракові (1930-1932), Краківській Академії мистецтв -- відділ малярства (1932-1935). Вчителі: В.Яроцький, К.Сіхульський, С.Філіпкевич, Ф. Паутч, Я.Войнарський. В 1936 організовує в м.Коломиї власну мистецьку школу. Учасник художніх виставок: 1934-1935 -- VI виставка АНУМ. Репресований у 1951-1957. Твори знаходяться в Івано-Франківському художньому музеї, приватних збірках України, в колекціях двох його синів.
Лукавецький Ярослав Корнілович

Лукавецький Ярослав Корнілович (28.03.1908, м. Снятин, тепер Івано-Франківської обл. — 14.05.1993, там само) — живописець, театральний художник, архітектор, педагог. Народився в сім’ї урядовця. У 1918—1928 рр. навчався в українській гімназії в м. Коломиї. Художню освіту отримав у приватній школі О. Новаківського у Львові (1928—1930); пізніше навчався в приватній художній школі А. Терлецького у Кракові (1930—1932). З 1932 р. — студент Краківської академії мистецтв. У 1936 р. відкрив власну художню школу в м. Коломиї. Входив до складу Асоціації незалежних українських митців (м. Львів). У 1939—1947 рр. жив у м. Станіславі (тепер — м. Івано-Франківськ); з 1939 р. — інспектор при обласному відділі мистецтв, один із засновників обласного Товариства художників і художньо-виробничих майстерень. У 1941—1947 рр. викладав малювання в школах м. Станіслава; у 1947—1951 рр. — головний художник обласного драматичного театру ім. І. Франка. У 1951 р. заарештований за звинуваченням в «антирадянській агітації» і засуджений до 10 років тюремного ув’язнення. У 1956 р. амністований; працював у Снятинському культосвітньому училищі. З 1957 р. — керівник художньої студії при Снятинському будинку піонерів. У 1970-х рр. працював переважно як архітектор, розробив проекти реконструкції музею В. Касіяна в Снятині, літературно-меморіального музею В. Стефаника в с. Русові, кінотеатру ім. І. Франка в Снятині тощо (всього близько 40 проектів). Малярські твори: «Автопортрет» (1930), портрети Б. Лепкого, Ю. Шкрібляка (обидва — 1932), «Портрет дружини у вікні» (1934), портрети А. Чайковського (1935), В. Стефаника, В. Кубійовича, пані Штундерт-Людкевич (усі — 1936), Д. Николишина (1937), І. Коссаковської, Н. Ужвій, А. Бучми (усі — 1946), Н. Семанюк (1958) та ін. Як театральний художник оформлював вистави за п’єсами Т. Шевченка «Назар Стодоля», І. Франка «Украдене щастя», Лесі Українки «У пущі» та ін.
Лукач Симеон

(? с. Старуня, тепер Богородчанського р-ну - 22.01.1964, там же) - єпископ УГКЦ у підпіллі. Закінчив Коломийську гімназію (1913) і Станіславську духовну семінарію (1919). 1919 висвячений на священика. Парох с.Лядське Шляхетське (теп. Липівка Тисменицького р-ну). 1920 - префект Станіславської духовної семінарії і заст. професора богосл. 1921 - парох с. Саджава (Богородчанського р-ну), 1922 катехит Станіславської гімназії та духівник духовної семінарії. 1938 -1945 професор Станіславської духовної семінарії. З 1945 списком катакомбної УГКЦ. До 1946 парох с.Старуні. 1949 заарештований енкавсдистами і 950 засуджений до 10 років cталінських концтаборів. Покарання відбував у Краснодар. краї. 1955 - звільнили. Повернувся до с.Старуні, потайки виконуючи душпастирські обов'язки. 1962 знову заарештований і засуджений до 5 років ув'язнення. 1964 тяжко хворого привезено до с.Старуні, де він і помер. 5.05.1991 біля церкви встановлено пам'ятник. Його іменем названа одна з вулиць села.
Лукич Василь

(справжнє - Левицький Володимир; ще псевд. Станіславець; 2.09.1856. с.Белзець, Гончарівка Львівської обл. - 6.10.1938, м.Винники, тепер у складі Львова) - укр. літературознавець, письменник, перекладач, видавець, бібліограф, гром.-культ, діяч, нотаріус. 1879 закінчив юридичний факультет Львівського університету, де слухав лекції О.Огоновського (див.), опублікував про нього статтю ("Зоря". 1892. - №1). 1883 -1886 нотар у Болехові, де разом з Ю.Сельським написав і видав "Руський правогар домовий", листувався із І.Франком (див.). З січня 1887- 20.01.1897 нотаріус у Станіславі ("Руслан". - 1897.), про що згадував у споминах "Станіславські новоеристи" ("Діло". 1930. - 14.1), листувався з І.Франком, О.Маковським (див.), 1889 1893 кореспондент "Діла", 1890 - 1896 редактор "Зорі" ("Діло" за 15.12.1926). Проживав на вул.Липовій, теп. Шевченка №78 і 109. Як у Станіславі двигав укр. "все письменство" писав І.Франко у "Вандрівці Русина з Бідою" (Т. 1. - С. 134-135). 1876 побував у с.Велдіж (тепер с. Шевченкове Долинського р-ну), Семенів і Долині. Про виставку гуц. виробів у Косові писав у "Ділі" за 17.06.1904. Див. "Іван Франко у спогадах сучасників" (Львів, 1956).
Лукомський Юрій

(28.03.1961, Івано-Франкывськ) -укр. архітектор та археолог. Лауреат краєзнавчої премії ім. І.Крип'якевича (1996).Закінчив СШ №5 і архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту (1983). У студенські роки учасник розкопок фортеці Тустань у с.Урич Львівської обл. Займається архіт.-археологічними дослідженнями на терені княжого Галича - Крилоса, досліджував рештки 6 церков і церкви св. Пантелеймона у с. Шевченкове Галицького р-ну. Про результати повідомив у "Літописі Червоної Калини" (1991. №1). Співавтор брошури "Архітектурна спадщина давнього Галича'' (Львів, 1991). Див. "Комсом. прапор" за 27.02.1988, "Прикарп. правда" за 6.09.1988.
Луців Володимир

(5.06.1928, Надвірна) - укр. всесвітньовідомий співак-бандурист і гром.-культ, діяч, громадянин Англії. 1944 вимушено емігрував до Польщі, а звідти до Німеччини, де навчався в укр. гімназії у м.Госляр. З 1946 р. грав у капелі бандуристів ім.Леонтовича під керівництвом бандуриста Григорія Назаренка. 1948 переїхав до Англії, працював на текстильній фабриці у м.Брадфорді. 1958 поступив у Лондонську консерваторію "Трініті коледж оф Люзан", 1958 у Римську консерваторію св.Кекилії, працюючи одночасно у відділі укр. радіо у Римі, концертував у різних країнах. 1961 здобув у Бельгії першу премію на міжнародн. конкурсі співаків. На найбільших кораблях світу "Квін Елізабет" і "Квін Мері'' виступав з концертами, був нагороджений ерібною медаллю "За мистецькі здібності". Організатор міжнародного турне хору "Гомін", танцювального гуртка "Орлик" (Англія) і "Візантійського хору" М.Антоновича (див.) з Голландії (також на Україну). З 1992 позаштатний радник Міністерства культури України з питань міжнар. культурних зв'язків, член спільного укр.-амер. орган. комітету. Міжнар. координатор 1-ої укр. міжнар. конференції з проблем боротьби з організовоною злочинністю і наркобізнесом (1994). Організатор відзначення 1000-ліття хрещення Русі-України.
Луцький Олекса

(підп. псевда: Богун, Андрієнко, Богдан; 1908, с. Боднарів Станиславівського повіту, тепер Калуського р-ну - 1945 (?), м.Київ) - відомий діяч ОУН-УПА. Закінчив гімназію у Станиславові. Студіював юриспруденцію у Кракові. Активіст товариства «Просвіта». Політв'язень польс. тюрем (1933--1937). Окружний провідник ОУН у Станиславові (1937--1939). Обласний провідник ОУН Станіславщини (1940--1941). Учасник Великих Зборів ОУН у Кракові. Командир чоти легіону «Нахтіґаль» (1941-1942). Організатор і командир Укр. Національної Самооборони в Галичині (1943). Перший крайовий командир УПА-Захід (1943-1944), командир УПА-Захід «Карпати» (1944- 1945). Захоплений спецбоївкою НКВД 22 січня 1945 р. Подальша доля невідома.
Любич-Парахоняк Олександра

(справжнє Парахоняк; 14.03.1892, Станіслав - 23.02.1977, м. Винники, тепер у межах Львова) - укр. оперна співачка, лірико-драм. сопрано. Навчалась у Варшавській (в О.Мишуги, див.) і Львівській (у В.Заремби) консерваторія. 1917-1937 з успіхом виступала на оперних сценах Львова, Кракова, Познані, Торуня, у Німеччині і Чехо-Словаччині, у театрі "Руська бесіда'', виконала майже всі партії українського і світового репертуару. Критика захоплено оцінила її голосові і драмат. дані. Виступала із сольними концертами та у хорах "Боян" і "Бандурист". Авторка спогадів про О.Мишугу ("Видатний співак О.Мишуга". - Львів, 1964). Похована у Винниках. З музикою крізь життя (Львів, 1992), "Митці України" (К., 1992).
Любінець Валодимир

(15.08.1933, с.Чернів, тепер Рогатинського р-ну) - укр. гром.-культ. діяч. "Засл. працівник культ. Укр." (1994). Обирався депутатом Івано-Франківської міської Ради 5-ти скликань (1976 - 1987). 1966 член оргкомітету по створенню Рогатинського відділення Укр. товариства охорони пам'яток історії і культури, 1976 член правління та заст. голови Івано-Франківської міської організації, з грудня 1987 заст. голови правління обл. організації товариства. Багато зробив для збереження і популярності істор.-культ. спадщини укр. народу, матеріально, підтримував реставрацію архітект. пам'яток (напр., церкви св.Пантелеймона у с.Шевченкове Галицького р-ну), спорудження меморіальних таблиць і видання краєзнавчої літератури.
Лятишевський Іван

(17.10.1879, смт. Богородчани - 27.11.1957, Станіслав) - єпископ-пом. Станіславської єпархії УГКЦ і педагог. Теологію студіював у Львівській духовній семінарії, у Відні (1901 - 1905), де здобув ступінь доктора богослів'я, в Інсбруку, а у 1907 біблійні студії у Відні. 20.10.1907 висвячений на священика. Крилошанин Станіслав, кателр. капітули. 26.01.1930 висвячений на Акадейського єпископа і призначений єпископом-помічн. Станіславської єпархії. 1919-1926 катехит у Станіслав, гімназіях і викладач історії церкви у місцевій духовній семінарії. 1918-1919 директор відділу церковних і релігійних справ в уряді ЗУНР. Очолював Рух Католицької Акції. 1939- 1941 часто допитув. НКВС. 11.04.1945 заарештований більшовиками. Засуджений до 10 років концтаборів. 3.06.1955 повернувся до Станіслава, що сприяло посиленню руху за відновлення УГКЦ. Похований на кладовищі на вул. Київській (головна алея). 1995 реабілітований.
Ляхович Тетяна

(1977, с. Голинь Калуського р-ну) - спортсменка. Краща спортсменка Калущи-ни 1997 року. Закінчила Голинську ЗОШ I-III ст. (1994) та Підмихайлівську міжгосподарську ДЮСШ районної ради ФСТ «Колос». Тренери - Іван Шарий і Степан Грицак. Навчалась в Івано-Франківському коледжі фізичної культури (1994--1996). Чемпіон юніорського чемпіонату України з метання списа (1997). Зайняла 14 місце на чемпіонаті Европи серед юніорів (1997).
Ляхович Тетяна Миколаївна

1979 року народження - майстер спорту України міжнародного класу, член національної збірної команди України з легкої атлетики (метання спису). Спортсменка школи вищої спортивної майстерності, представляє фізкультурно-спортивне товариство «Україна» - «збройні сили України», вихованка Івано-Франківської СДЮШОР з легкої атлетики. - учасниця ХХVІІ Олімпійських ігор 2000 року; - володарка Кубка Європи 2003 року; - учасниця ХХVІІІ Олімпійських ігор 2004 року; Тренер – Заслужений тренер України - Шарий Іван Григорович.
Майко Федір

народився 14 грудня 1939 р. у с. Радчі Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Харківське державне художнє училище, 1966 р. Викладачі: Шигимага П., Зубар М., Стаханов І. Член НСХУ з 1988р. Твори закуплено: дирекцією виставок НСХУ. Твори знаходяться в музеях: Івано-Франківському художньому та краєзнавчому музеї, Львівському музеї українського мистецтва, а також у приватних колекціях України, Канади, США, Німеччини, Японії.
Макух Іван

(17 вересня 1872, с.Дорожів Львів. обл. - 1946, Зальцбург, Австрія) - громадсько-політичний діяч ЗУНР. Голова Української соціалістичної радикальної партії, доктор права, тлумацький повітовий комісар, секретар ЗУНРу. Депутат галицького сейму і польського сенату. Був у ті часи секретарем (міністром) внутрішніх справ. Написав книгу спогадів "На народній службі". Ще за Польщі збирав на тлумацьку гімназію кошти (на її будівництво) і долучав свої. Під його керівництвом зводилися і українська селянська бурса.
Малицька Костянтина

(літ. псевдоніми: Віра Лебедова, Чайка Дністрова) (30 травня 1872 р., с.Кропивник Калус. р-ну - 17 березня 1947 р., м.Львів) - українська писменниця, педагог, громадська діячка. Початкову школу закінчила в Станиславові, вчительську семінарію - у Львові. Вчителювала в Галичі. Брала активну участь у громадсько-політичному житті, заснувала церковний хор і читальню "Просвіти". Директор дівочої школи ім.Т.Шевченка у Львові. Друкувала твори в журналах "Молода Україна", "Світ дитини", "Дзвінок", "Зоря" та ін. Вийшли збірки оповідань і віршів: "Малі герої" (1899), "З трагедії дитячих душ" (1907). нариси на педагогічні теми "Мати" 91902), драматичні сценки "Під нову зорю" (1906), "В лісі" (1913), "Вінок на могилу Т.Шевченка" (1914) та інші. Автор слів пісні "Чом, чом, чом, земле моя...". Голова Жіночого організаційного комітету (1914-1915). Під час Першої світової війни була інтернована російською окупаційною владою до Красноярська. Повернулась до Львова в 1920 р.
Малкович Іван

(нар. 10 травня 1961 р., с.Нижній Березів Косів. р-ну) - один із найвизначніших поетів середнього покоління. Автор збірок "Білий камінь" (1984 р.), "Ключ" (1988р.), "Вірші" (1998р.). Організував у Києві видавництво "А ба-ба-га-ла-ма-га", що видає літературу для дітей.
Малкович Іван

Малкович Іван – упорядник, автор і перекладач. Уродженець с. Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Здобув вищу освіту на філологічному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Працював учителем на Київщині, літературним редактором у видавництвах „Веселка”, „Молодь”, дитячому часописі „Соняшник”, головним редактором дитячих програм „Укртелефільму”. Член Спілки письменників України (з 1986, на той час наймолодший член Спілки письменників СРСР). Автор поетичної збірки „Із янголом на плечі” (1997), автор-упорядник понад 30 книжок для дітей, зокрема „Українська абетка”, „Улюблені вірші”. Один з найкращих сучасних поетів, а його видавництво – „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” – найуспішніше в Україні
Мандичевський Іван

( 17 січня 1854 р., м.Надвірна - 26 березня 1925 р., м.Станіславів ) - український адвокат , громадсько-культурний діяч , соратник Івана Франка . У Відні познайомився з М.Драгомановим , а у Львові - з Іваном Франком та М.Павликом. Автор наукової праці "Слово о полку Ігоревім, Літературна реконструкція", яку переклав німецькою мовою.
Манів Зіновій

(народився 7 жовтня 1930р. в с. Вільхівка Рожнятівського району) - вчений, господарський керівник, науково-просвітницький і громадський діяч, кандидат економічних наук, письменник. Член-кореспондент Академії підприємництва і менеджменту України, ,,Галицький кмітливець-2001\". Після закінчення у 1955р. Львіського політехнічного інституту був направлений у м. Коломию в заводоуправління будівельних матеріалів. Там виріс від майстра цеху до директора підприємства, згодом посадовця обласного рангу, пройшовши попередню професійну школу гарту як голова Коломийської міської Ради. Особливо розкрив свої здібності на посаді голови обласної планової комісії, яку обіймав з 1975 року, а згодом як заступник голови облвиконкому. В 1994р. за його ініціативою і авторством створено ,,Регіональне агенство економічного розвитку (РАЕР), як прообраз структури управління економікою країни в ринкових умовах - структури, яка була схвалена Президентом України і сьогодні діє у восьми областях. Накопичений величезний досвід виробничої і управлінської діяльності втілився в кандидатську дисертацію з присвоєням наукового ступеня кандидата економічниї наук, який нині вдало використовує як проректор Івано-Франківського інституту права, економіки та будівництва. Науково-технічна та публіцистична творчість Зіновія Олексійовича плідно розвинулась в процесі професійної діяльності - на його рахунку сотні економічних, технічних та управлінських рішень, що сьогодні кваліфікуються як об\'єкти інтелектуальної власності типу ,,ноу-хау\", проте він завжди ділився ними відкрито, безкорисливо, дбаючи про загальну справу, публікуючись в газетах, журналах, чи в публічних виступах на конференціях, семінарах, симпозіумах. В 2001 році був визнаний ,,Галицьким кмітливцем року\".
Манів Зіновій

(народився 7 жовтня 1930р. в с. Вільхівка Рожнятівського району) - вчений, господарський керівник, науково-просвітницький і громадський діяч, кандидат економічних наук, письменник. Член-кореспондент Академії підприємництва і менеджменту України, ,,Галицький кмітливець-2001\". Після закінчення у 1955р. Львіського політехнічного інституту був направлений у м. Коломию в заводоуправління будівельних матеріалів. Там виріс від майстра цеху до директора підприємства, згодом посадовця обласного рангу, пройшовши попередню професійну школу гарту як голова Коломийської міської Ради. Особливо розкрив свої здібності на посаді голови обласної планової комісії, яку обіймав з 1975 року, а згодом як заступник голови облвиконкому. В 1994р. за його ініціативою і авторством створено ,,Регіональне агенство економічного розвитку (РАЕР), як прообраз структури управління економікою країни в ринкових умовах - структури, яка була схвалена Президентом України і сьогодні діє у восьми областях. Накопичений величезний досвід виробничої і управлінської діяльності втілився в кандидатську дисертацію з присвоєням наукового ступеня кандидата економічниї наук, який нині вдало використовує як проректор Івано-Франківського інституту права, економіки та будівництва. Науково-технічна та публіцистична творчість Зіновія Олексійовича плідно розвинулась в процесі професійної діяльності - на його рахунку сотні економічних, технічних та управлінських рішень, що сьогодні кваліфікуються як об\'єкти інтелектуальної власності типу ,,ноу-хау\", проте він завжди ділився ними відкрито, безкорисливо, дбаючи про загальну справу, публікуючись в газетах, журналах, чи в публічних виступах на конференціях, семінарах, симпозіумах. В 2001 році був визнаний ,,Галицьким кмітливцем року\".
Манчук Онуфрій

(15 червня 1899, с.Верховина - 25 червня 1941 р., там само) - самобутній гуцульський новеліст і громадський діяч. Закінчив початкову школу в рідному селі, а далі самотужки здобував освіту. У Першу світову війну добровільно зголосився до Українських Січових стрільців, воював за рідну Україну. Після повернення до мирних справ, працював у кооперативній молочарні ,,Маслосоюзу", був помітною фігурою в діяльності ,,Просвіти" та ,,Сільського господаря". Та чи не найбільше прославив своє ім'я на літературній ниві. Як громадський кореспондент тогочасних газет, він доносив світові правду про життя своїх земляків. Писав і оригінальні вірші, багато з яких ставали народними піснями. Особливе захоплення викликали його короткі новели, написані гуцульським діалектом. Ці новели важко назвати традиційними, ще важче підігнати їх під якусь школу. Це скоріше сценки, вихоплені з плину буднів, життєві враження, замальовки. Але написане автором сприймається яскравими сюжетними картинами, а в сукупності витворюється неординарна цілісність правдивої гуцульської стихії. Завдяки Українському світовому об'єднанню гуцулів і тодішньому його голові, нашому краянину Іванові Андрусяку з Канади ,,Жаб'ївські новели" Онуфрія Манчука вийшли друком. Більша частина накладу надійшла в Україну, зокрема і в обласну універсальну наукову бібліотеку ім.І.Франка, і тепер ми маємо можливість безпосередньо пізнати гострий психологізм, драматизм, тонкий гумор письменника. Обірвалося життя Онуфрія Манчука трагічно. 24 червня 1941 року, після нападу фашистської Німеччини, його разом з дев'ятьма іншими свідомими односельцями заарештували енкаведисти, а на наступний день знищили. Тому на довгі роки ім'я самобутнього письменника і громадського діяча кануло в небуття.
Марусяк Роман

(народився 29 березня 1941р. в с. Рудники на Снятинщині) - вчений-винахідник в галузі розробки хімічностійких матеріалів і композицій для захисту від корозійного і ерозійного зносу трубопроводів, конструкцій і споруд, які працюють в агресивних середовищах, кандидат хімічних наук. Закінчив у 1968 році хімічний факультет Чернівецького державного університету, а згодом, в 1968р. і аспірантуру при цьму ж університеті. В 1972р. захищає кандидатську дисертацію на тему ,,Синтез і дослідження каталітичних і електричних властивостей сурм\'яного цинку\" і здобуває науковий ступінь кандидата хімічних наук, а з 1981 року удостоєний вченого звання старшого наукового співробітника. Свою трудову діяльність Р.О.Марусяк розпочав в 1959 році, працюючи машиністом шахтного електровозу в м. Інта, Комі АРСР. Після закінчення університету проходив військову службу в лавах Радянської Армії (1964-1965рр.) З жовтня 1968 року до листопада 1969 року працює старшим інженером при кафедрі фізичної хімії Чернівецького державного університету. З грудня 1969 року пов\'язує свою діяльність з Калуським філіалом Всесоюзного науково-дослідного і проектного інституту галурії, обіймаючи посади завідувача групою, сектором, лабораторією захисту від корозії. З жовтня 1978р. Роман Олексійович очолює Калуський філіал Всесоюзного науково-дослідного і проектного інституту галурії, обіймаючи посаду директора і донині, в тому числі з урахуванням структурних змін і перетворення філіалу в Калуський науково-дослідний інститут галурії, а з грудня 1991 року і в Державний науково-дослідний інститут галурії. Автор 124 винаходів, упродовж тривалої плідної діяльності забезпечує і розвиває основні напрямки діяльності наукових досліджень і розробок в галузі природничих та технічних наук, зокрема: -вивчення геологічних і гідрогеологічних умов залягання покладів калійних і соляних родовищ; -розробка оптимальних систем видобутку калійних руд і механізації гірничих робіт; -удосконалення діючих і розробка нових технологій збагачення і комплексної переробки полімінеральних калійних руд, утилізація відходів виробництва; -вивчення стану поверхні землі і води в районах дії промислових підприємств; -розробка довговічних хімічностійких матеріалів і композицій від корозійного зносу трубопроводів, конструкцій і споруд, які експлуатуються в агресивних середовищах; -надзвичайно плідний винахідник. В його доробку, крім 47 наукових праць, 110 авторських свідоцтв колишнього СРСР і 14 патентів України на винаходи, при цьому 27 винаходів упроваджено у виробництво.
Марусяк Роман

(народився 29 березня 1941р. в с. Рудники на Снятинщині) - вчений-винахідник в галузі розробки хімічностійких матеріалів і композицій для захисту від корозійного і ерозійного зносу трубопроводів, конструкцій і споруд, які працюють в агресивних середовищах, кандидат хімічних наук. Закінчив у 1968 році хімічний факультет Чернівецького державного університету, а згодом, в 1968р. і аспірантуру при цьму ж університеті. В 1972р. захищає кандидатську дисертацію на тему ,,Синтез і дослідження каталітичних і електричних властивостей сурм\\\'яного цинку\\\" і здобуває науковий ступінь кандидата хімічних наук, а з 1981 року удостоєний вченого звання старшого наукового співробітника. Свою трудову діяльність Р.О.Марусяк розпочав в 1959 році, працюючи машиністом шахтного електровозу в м. Інта, Комі АРСР. Після закінчення університету проходив військову службу в лавах Радянської Армії (1964-1965рр.) З жовтня 1968 року до листопада 1969 року працює старшим інженером при кафедрі фізичної хімії Чернівецького державного університету. З грудня 1969 року пов\\\'язує свою діяльність з Калуським філіалом Всесоюзного науково-дослідного і проектного інституту галурії, обіймаючи посади завідувача групою, сектором, лабораторією захисту від корозії. З жовтня 1978р. Роман Олексійович очолює Калуський філіал Всесоюзного науково-дослідного і проектного інституту галурії, обіймаючи посаду директора і донині, в тому числі з урахуванням структурних змін і перетворення філіалу в Калуський науково-дослідний інститут галурії, а з грудня 1991 року і в Державний науково-дослідний інститут галурії. Автор 124 винаходів, упродовж тривалої плідної діяльності забезпечує і розвиває основні напрямки діяльності наукових досліджень і розробок в галузі природничих та технічних наук, зокрема: -вивчення геологічних і гідрогеологічних умов залягання покладів калійних і соляних родовищ; -розробка оптимальних систем видобутку калійних руд і механізації гірничих робіт; -удосконалення діючих і розробка нових технологій збагачення і комплексної переробки полімінеральних калійних руд, утилізація відходів виробництва; -вивчення стану поверхні землі і води в районах дії промислових підприємств; -розробка довговічних хімічностійких матеріалів і композицій від корозійного зносу трубопроводів, конструкцій і споруд, які експлуатуються в агресивних середовищах; -надзвичайно плідний винахідник. В його доробку, крім 47 наукових праць, 110 авторських свідоцтв колишнього СРСР і 14 патентів України на винаходи, при цьому 27 винаходів упроваджено у виробництво.
Матіїв-Мельник Микола

(справж. прізвище -- Мельник, 1890, м. Яблунів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. - осінь 1947. Нью-Гейвен, Масачуссет, США) -- поет, прозаїк, критик. Закінчив Коломийську гімназію (1910). Вивчав філософію, музику у Львівському, Чернівецькому, Віденському університетах. Учасник Першої світової війни; референт з пропаганди в УГА. Працював у Чорткові і Коломиї. Жив у Станиславові (1923-24), Львові (з 1927). Всюди - викладач української мови і літератури, німецької мови та музики. Член Спілки радянських письменників (з 1940). Під час німецької окупації - викладач у коломийських гімназії та промисловій школі. Виїхав до Австрії (1944). Перебував у таборах для біженців, викладав у табірній гімназії. Переїхав до США (1947). Окремі видання - поеми «На ріках вавилонських» (Коломия; накладом О.Кузьми, 1921), «Ефіялт» (1925), «Паде пожовклий лист» (1927). Збірки оповідань «По той бік греблі» (Коломия: Загальна книгозбірня, 1922), новел «За рідне гніздо» (1927). «Крізь дим і згар» (1928), «На горній дорозі» (1930). Переспів «Слова о полку Ігоревім» (1936). Збірка «Горить мій світ» (Філадельфія, США, 1952). Поетична проза «Як гасне метеор...» (Ми-туса. --1922. --Кн. 3), публікації в журналах «Дзвони», «Літературно-науковий вістник», «Літопис Червоної калини», «Дзвіночок», «Луговик», «На сліді», «Молоді каменярі», «Світ». Писав літературно-критичні статті. Автор утраченого рукопису книги про літературно-мистецьке життя Коломиї. Новітні видання творів в Україні впорядкував Василь Курищук -- «В скарбоні серця» (1992), «Новели» (1994), «Твори» (Львів: НТШ, 1995).
Мацьоцька Богдана Олегівна

Народилась 27 серпня 1989 року в Косові Івано-Франківської області. Заслужений майстер спорту України, член національної збірної команди України з гірськолижного спорту, представляє Косівську спортивну школу. Вища освіта, закінчила Львівський державний університет фізичної культури. - чемпіонат світу-2008 серед юніорів – 19-те місце; - Кубок світу-2008 – 21-те місце; - чемпіонат світу-2009 – 33-те місце; - Всесвітня зимова універсіада-2009 – 13-те місце; - неодноразова призерка міжнародних змагань FIS у 2007-2009рр.; - учасниця ХХІ зимових Олімпійських ігор у Ванкувері-2010 – 44-те місце у гігантському слаломі та 37 – у слаломі; - абсолютна чемпіонка України-2011 (слалом та гігантський слалом). Захоплення — подорожі, спілкування, мистецтво. Перший і нинішній тренер — Олег Мацьоцький.
Мегединюк Марко

(1840 р., с.Річка Косів. р-ну - 1920 р., там само) - народний різьбяр. В оздобленні своїх робіт поєднував різьбу, бісер (застосував його першим) та кольоровий метал. Його вироби користувались великим успіхом на виставках у Відні, Празі, Бухаресті (1906р.), Чернівцях (1908р.), Одесі (1912р.), були відзначені золотими та срібними медалями.
Мельник Василь

(15.11.1946, с. Камінна Надвірнянського р-ну) - журналіст, фотокореспондент, майстер художньої фотографії, член Спілки журналістів України (з 1990). Закінчив факультет журналістики Львівського ун-ту ім. І.Франка (1978). Редактор ґазети «Калуський хімік» (1978--1984). Фотографії друкувалися в газетах «Молодь України», «Робітнича газета», «Галичина», «Дзвони Підгір'я», ін. друкованих виданнях. Автор ілюстрацій до буклету «Степан Бандера -- символ нації» (1996). Підготував виставку своїх робіт.
Мельник Ярослав

(підп. псевдо РОБЕРТ; 1919 с.Бережниця Калуського повіту - 1.11.1946, гора Яворина на Долинщині) - відомий діяч ОУН-УПА Вчився у Рогатинській гімназії (1937-1939). Виключений за належність до ОУН. Вчителював у рідному селі (осінь 1939 p.). Заступник повітового провідника ОУН Калущини (1939-1941). Організації" ний референт Калуської округи (короткочасно, 1941). Окружний провідник ОУН у Коломиї (1941-1942). Від липня 1942 по жовтень 1943 р. - обласний провідник ОУН Станіславщини. Член Крайового проводу ОУН (1943-1944). Вдруге - обласний провідник Станіславщини, провідник ОУН Карпатського краю (1945-1946). Нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги та Золотим Хрестом заслуги 1-го ступеня (1947, посмертно). 31.10.1996 p. у рідному селі йому відкрито і освячено пам'ятний знак під майбутній пам'ятник земляку.
Мельничук Богдан

(19 лютого 1937 р., с.Олешків Снятин. р-ну) - поет, літературознавець, вчений. Член Академії наук вищої школи України (від 1993 р.) доцент Чернівецького національного ун-ту. Автор книг "Розквітай мій краю!" (1959), "Журавлиний міст" (1981), "Олешківський меридіан" (19890, "Пегасові копита" (2001), "Драматична поема як жанр" (1981) та інших, понад 500 літературно-критичних статей у збірниках і періодиці. Лауреат літературної премії ім. Дмитра Загула (1994), літературно-мистецької премії ім.Сидора Воробкевича (1998), освітянської премії ім.Юрія Федьковича (2000), літературно-мистецької премії ім.Марка Черемшини (2002).
Мельничук Тарас

(20 серпня 1938 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області - 29 берзня 1995р.) 1958 р. вступив до Чернівецького університету, який залишив на третьому курсі, їде на заробітки. 1964р. поновлюється в Чернівецькому університеті. Відрахований через півтора року. 1967р. учасник семінару авторів перших книг в Ірпені. 1967р. вступає на заочне відділення Московського літературного ім. О.Горького. 1972 р. арештований за вірші. 1975 р. вийшов на волю. 1979 р. арештований вдруге, за сфальсифікований побутовий злочин. 1975 р. вийшов на волю. Автор поетичних книжок «Несімо любов планеті» (1967); «Із-за ґрат» (Торонто, Канада, видавництво «Смолоскип» ім.В.Симоненка, 1962); «Князь роси» (1990); «Строфи із Голгофи» (Великобританія, 1990); «Чаго» (1995). Багато добірок віршів надруковано в журналах, альманахах, колективних, збірках, газетах. 1990 р. прийнятий до Спілки письменників України. 1990 р. присуджена премія газети «Літературна Україна» імені Володимира Сосюри за добірку віршів. 1992 р. став лауреатом Державної премії України імені Таоаса Шевченка за збірку поезій «Князь роси»
Микитин Теодор

(29 вересня 1913 р., м.Радехів на Львів.обл.- 7 січня 1995 р., м.Львів) - український письменник і бібліограф. Після закінчення Львівського університету учителював, займався науковою працею в бібліотеці свого рідного університету. Довгі роки його ім'я з'являлося лише на обкладинках наукових збірників та бібліографічних покажчиків. Вдалий дебют у 1939 році книжкою ,,Нові люди" надихнув Теодора Микитина на вивчення історії рідного краю. Особливо зацікавлює автора історія Прикарпаття. Галицько-Волинському князівству присвячені його повісті ,,Полки йдуть на Галич" та ,,Не пощербились мечі". Яскрава сторінка історії - боротьба селянства Східної Галичини під проводом Івана Мухи стала основою його повісті ,,Спалах у темряві". А у книзі ,,Полковник Семен Височан" письменник змальовує визвольну війну українського народу 1648-1654 рр., яку на Прикарпатті очолив уродженець с.Вікторова Галицького району Семен Височан.
Миронюк Іван Федорович

Народився 1.05.1951 в с. Котиківка Городенківського району Івано- Франківської області. Доктор хімічних наук, проректор з наукової роботи Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991). Навчався у Львівському технікумі промислової автоматики, Чернівецькому державному університеті ім. Ю. Федьковича. Працював майстром-технологом Калуського хіміко-металургійного комбінату, інженером, старшим інженером, начальником лабораторії Калуського дослідного виробництва, очолював відділ особливого конструкторського бюро Інституту хімії поверхні АН УРСР, займав посаду директора Державного науково-виробничого малого підприємства „Матек”, директора Калуського дослідно-експериментального заводу. У 2005 р. був запрошений на посаду проректора з наукової роботи Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Перші науково-дослідні розробки І.Ф.Миронюка та винахідників Калуського ВО “Хлорвініл” стосуються модифікованих аеросилів. Створив серію винаходів у галузі матеріалознавства, теплоізоляційних і жаростійких матеріалів. Винайдені матеріали на базі високодисперсного кремнезему були закладені у систему захисту першого радянського космічного апарату багаторазового використання „Буран”. У 1988 р. захистив дисертацію на тему „Синтез дисперсних форм SiO2 та одержання на їх основі аерогелей і скла”, здобув науковий ступінь кандидата технічних наук. Іван Федорович співпрацював з Кримським інститутом виноградарства і виноробства „Магарач” (тепер „Національний інститут винограду і вина Магарач”), напрацювавши низку винаходів, які стосуються освітлення і стабілізації харчових напоїв. У 1988 р. за розробку технологій інтенсивного виробництва соків і вина на основі використання нового препарату колоїдного кремнезему був відзначений Всесоюзною премією науково-технічної творчості серед молоді, а в 1991 р. за впровадження синтетичних кремнеземів для освітлення харчових напоїв – Державною премією України в галузі науки і техніки. Разом з групою вчених Прикарпатського національного університету напрацьовуються оксидні матеріали нанометричних масштабів, з перспективою застосування їх у малій енергетиці, зокрема, суперконденсатори на вугільних матеріалах, які у кілька разів за технічними характеристиками переважають відомі аналоги, та медичні адсорбенти з перспективою їх застосування для деінтоксикації організму людини. У творчому доробку І. Ф. Миронюка – понад 140 наукових праць та 80 винаходів, він є співавтором декількох краєзнавчих видань. Джерела інформації Етюди про галицьких кмітливців : збірка портретних автобіографічних нарисів винахідників Прикарпаття : довід. вид. / Б. І. Середюк. – Івано-Франківськ : ПП Супрун, 2005. – С. 179-182
Мислюк Михайло

(народився 12 жовтня 1951р. в с. Бишів Галицького району) - вчений-винахідник, доктор технічних наук, професор, дійсний член Української нафтогазової академії, Заслужений працівник ,,Укргазпрому\". Здобувши шкільну освіту, закінчивши Івано-Франківський інститут нафти і газу за спеціальністю ,,Технологія і комплексна механізація розробки нафтових і газових родовищ\", з 1975 по 1978 рік навчається в аспірантурі при кафедрі буріння нафтових і газових свердловин Івано-Франківського інституту нафти і газу. У 1980 році захищає кандидатську дисертацію ,,Дослідження деяких питань технології буріння свердловин в поглинаючих горизонтах\" у Грозненському нафтовому інституті, а в 1993 році - докторську дисертацію ,,Вибір і прийняття технологічних рішень при бурінні свердловин в ускладнених умовах\" за спеціальністю ,,Буріння свердловин\" в Івано-Франківському інституті нафти і газу, нинішньому національному технічному університеті, здобуває науковий ступінь доктора технічних наук і з 1994 року - вчене звання професора по кафедрі буріння нафтових і газових свердловин. Основні напрямки наукової діяльності: вибір та прийняття технологічних рішнь при бурінні нафтогазових свердловин в ускладнених умовах, реодинаміка бурових і тампонажних систем, математичне моделювання технологічних процесів буріння нафтових і газових свердловин. В цьому творчому доробку - 50 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР та патентами України, які стали надбанням як національного, так і світового патентного фонду. Опублікував довідковий посібник, довідник, навчальний підручник, 7 брошур, понад 140 статей і тез доповідей. Вагомість наукових і винахідницьких напрацювань засвідчує широке визнання особистості і його заслуг в наукових і громадських колах. У 1988 році удостоюється почесного звання ,,Заслужений працівник ,,Укргазпрому\". В 1997 році обирається дійсним членом Української нафтогазової академії, а в 2000-2001 роках удостоюється звань ,,Почесний працівник Укргазвидобування\" і ,,Відмінник праці Укргазвидобування\".
Мислюк Михайло

(народився 12 жовтня 1951р. в с. Бишів Галицького району) - вчений-винахідник, доктор технічних наук, професор, дійсний член Української нафтогазової академії, Заслужений працівник ,,Укргазпрому\\\". Здобувши шкільну освіту, закінчивши Івано-Франківський інститут нафти і газу за спеціальністю ,,Технологія і комплексна механізація розробки нафтових і газових родовищ\\\", з 1975 по 1978 рік навчається в аспірантурі при кафедрі буріння нафтових і газових свердловин Івано-Франківського інституту нафти і газу. У 1980 році захищає кандидатську дисертацію ,,Дослідження деяких питань технології буріння свердловин в поглинаючих горизонтах\\\" у Грозненському нафтовому інституті, а в 1993 році - докторську дисертацію ,,Вибір і прийняття технологічних рішень при бурінні свердловин в ускладнених умовах\\\" за спеціальністю ,,Буріння свердловин\\\" в Івано-Франківському інституті нафти і газу, нинішньому національному технічному університеті, здобуває науковий ступінь доктора технічних наук і з 1994 року - вчене звання професора по кафедрі буріння нафтових і газових свердловин. Основні напрямки наукової діяльності: вибір та прийняття технологічних рішнь при бурінні нафтогазових свердловин в ускладнених умовах, реодинаміка бурових і тампонажних систем, математичне моделювання технологічних процесів буріння нафтових і газових свердловин. В цьому творчому доробку - 50 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР та патентами України, які стали надбанням як національного, так і світового патентного фонду. Опублікував довідковий посібник, довідник, навчальний підручник, 7 брошур, понад 140 статей і тез доповідей. Вагомість наукових і винахідницьких напрацювань засвідчує широке визнання особистості і його заслуг в наукових і громадських колах. У 1988 році удостоюється почесного звання ,,Заслужений працівник ,,Укргазпрому\\\". В 1997 році обирається дійсним членом Української нафтогазової академії, а в 2000-2001 роках удостоюється звань ,,Почесний працівник Укргазвидобування\\\" і ,,Відмінник праці Укргазвидобування\\\".
Мисюк Іван

(нар. 29 квітня 1946 р., м.Делятин) - учитель, член Спілки народних майстрів, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім М. Ірчана (1986р.). Засновник музею народного мистецтва у с.Соколівка Косівського р-ну, де живе. Пише вірші, складає пісні. Автор та упорядник багатьох книг та брошур про Косівщину та її видатних людей.
Михайлів Любомир

Народився 4 січня 1953 року в селі Кропивник волинського району Івано-Франківської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Десять років працював журналістом. Був заступником голови Рожнятівського райвиконкому, а згодом -- райдерж-адміністрації. Очолював регіональну газету «Вісті Бойківщини». Зараз -- на державній роботі. Живе в Рожнятові. Поет, журналіст, краєзнавець. Видав поетичні збірки «Формула зерна», «Амплітуда вогню», «Плаї», краєзнавчі книги: «Долина», «Село Кропивник з погляду минулого», «Рожнятів і околиці». Підготував до друку збірки поезій «Гірська земля», «Клавіші розсіяних променів». Член Національної Спілки письменників України з 2000р.
Михнюк Григорій

народився 29 березня 1944 р. у с. Павлівці Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Карагандинський державний інститут фізичного виховання, художньо-графічний факультет, Казахстан. Викладачі: Мусат Б., Білик А. Член НСХУ з 1997 р. Нагороджений заохочувальними дипломами за серію плакатів. Твори знаходяться в музеях, а також у приватних колекціях України.
Могильницький Антін

(3.03.1811, с.Підгірки Калуського повіту - 13.08.1873, с.Яблінка Богородчанського повіту) - священик УГКЦ, укр. поет, просвітницький діяч, посол. Навчався у Станиславівській гімназії (1826). З наступного року - у Бучачі, Чернівцях, Львові. Гімназійний курс закінчив у Пешті (Угорщина). Студент Богословського факультету Львівської духовної семінарії (1836-1840). Парох у селах Хутарі Стрийського повіту (1840- 1844), Збора біля Калуша, капелян у с. Комарові недалеко Галича. З 1859 р.- богородчанський капелян і священик у с. Бабче. Автор балади «Русин-вояк» (1848-1849), поеми «Скит Манявський» (1852, ч. 1; 1859 - дві пісні до ч. 2), поезій «Голос радости» (1838), «Піснь радостна», «Слово о повинностях к царю і отечеству», «Рідна мова» та ін. Посол до крайового сейму та делегат до Державної ради у Відні (1861). З 1994 р. Народний дім у Підгірках носить його ім'я. 1986 р. на фасаді підгірківського будинку культури відкрито меморіальну дошку.
Мойсеєнко Жанна

Жанна Мойсеєнко народилася в Польщі в родині військовослужбовця, жила в Молдавії, Чехословаччині, з 16 років проживає в Івано-Франківську. Фотографією захопилася з 23 років. З дитинства захоплювалася портретами, їй подобаються обличчя людей, їхні емоції. Жанна Мойсеєнко – прихильник так званої природної фотографії. Тому для неї насамперед важливі робота з людиною і вміння бачити світло, все інше – згодом. Домисли, фантазії – це все вторинне. З іншого боку, Жанна Мойсеєнко через об’єктив фотоапарата бачить образи, які неповторно підкреслюють певні риси індивідуальності її моделей чи людей, що цілком випадково потрапили в об’єктив її камери. Саме вміння цілісно бачити навколишній світ у певний момент часу і є запорукою промовистості її знімків. Роботи фотохудожниці говорять самі, часто навіть виявляється, що їх не потрібно якось називати, означуючи зображене у кадрі. Адже, як виявилось в ході імпровізованого творчого експерименту під час підготовки виставки, кілька людей, дивлячись на одну й ту саму фотографію, з точністю до останньої букви сказали однакову фразу, характеризуючи образ зображеної на фото людини. Мистецтво фотографії, яким досконало володіє авторка виставлених фото, саме в сенсі мистецької складової фотозйомки, є унікальною здатністю відтворити враження, яке справляє на людину побачене. Жанна Мойсеєнко, за її власними словами, надзвичайно прагне нових вражень. Подорожі та постійний рух – її стихія. Жанна своєрідний «мисливець за враженнями», які вона прагне зафіксувати, щоб дати можливість долучитись до них іншим. Саме тому її фотороботи є цілісними та рельєфними. Дивлячись на кожну з них, очікуєш, що зображення ось-ось оживе і почне рухатись, перетворюючись у реальність.
Мошура Йосип

(31 липня 1909 р., с.Перегінськ Рожнятів. р-ну - січень 1942 р., Станіслав) - поет і перекладач. Уже в дитячі та юнацькі роки був свідком пам'ятних історичних подій початку ХХ століття: Першої світової війни, проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та інших. Тому багато образів та епізодів у творчості поетв висвітлюють сторінки тогочасної історії. Осип Мошура був активним культурно-просвітницьким діячем. Для поета другою домівкою став Народний Дім. Тут він читав для односельчан свої вірші, брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми. Його вірші поширюються у рукописах серед молоді краю. Незабаром деякі з них були опубліковані в газеті ,,Народна справа", куди його незабаром запрошують на роботу. У Львові Осип Мошура мав змогу зустрічатися і спілкуватись із багатьма діячами літератури і мистецтва. Сам він не належав до жодної літературної групи і тому, можливо, це і не дало змоги йому видати друком хоч би одну збірку поезій. Осип Мошура друкувався на сторінках львівських часописів ,,Народна справа", ,,Неділя", ,,Українське юнацтво", ,,Літопис Червоної калини". Його поетична творчість і культурно-просвітницька діяльність позначилися трагічно на його долі: у 1942 році він був заарештований, а згодом і розстріляний фашистами. На довгі роки його ім'я було призабуте, літературна спадщина не видавалася і не вивчалася. Сьогодні українській літературі повертаються твори письменника. Повертаються після довгого й несправедливого замовчування у книзі ,,Гей, видно село", в якій зібрано поезії та оповідання Осипа Мошури. Пригадати старшому поколінню, ознайомити з ним сучасників і залишити наступним нащадкам пам'ять про поета - ось мета видання цієї книги.
Мурафа Михайло

народився 10 вересня 1947 р. у с. Бовшеві Галицького р-иу Івано-Франківської обл. Закінчив Косівське училище прикладного та декоративного мистецтва, 1967 р. Викладачі: Колос Г., Климко І. Член НСХУ з 1978р. Твори закуплено МКМУ, дирекцією виставок НСХУ. Твори знаходяться в музеях: Музеї народного мистецтва, Лавра, м. Київ, Художньому музеї м. Запоріжжя, Історико- Краезнавчому музеї, м. Кривий Ріг, а також у приватних колекціях України, Канади, США, Словаччини, Румунії, Росії.
Мурафа Олександр

Народився 16.02.1971 p. у смт. Гвіздці Городеківського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Косівський технікум народних художніх промислів, 1990 р. Львівську академію мистецтв, 1996 р. Викладачі: Франк І., Янко Т. Твори знаходяться у приватних колекціях України, Канади, США, Великої Британії.
Мурафа Юрій

народився 30 липня 1973 р. у смт. Гвіздці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Прикарпатський університет ім. В.Стефаника (художньо-графічний факультет). Твори знаходяться у приватних колекціях України.
Муха

Виходець із середовища українських селян родом з Буковини або Покуття, який став організатором народного повстання 1490-1492 рр. проти польської влади. Повстання почалося в Коломийському повіті на Покутті. Незабаром охопило Пн. Буковину, Галичину, Зх. Поділля. Муха проявив себе як умілий організатор і талановитий керівник селянської армії. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. осіб, здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів. Занепокоєний успіхами повстанського війська, польський уряд створив ополчення шляхти Руського воєводства. Польський король Казимир ІV Ягелончик найняв для походу проти повсталих пруські війська. Улітку 1490 р. біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами, що чисельно переважали армію Мухи, були краще озброєні. Невеликий загін повсталих на чолі з Мухою відступив на Покуття в райони Коломиї і Снятина, а потім до Пн. Буковини. Муха робив спроби відновити повстання, але його було спіймано і ув’язнено в тюрмі у Кракові, де незабаром помер від катувань. Після смерті Мухи селянське повстання очолив А. Боруля, його побратим і наступник. Тільки в 1492 р. воно було остаточно придушене польською владою. Незважаючи на поразку, повстанський рух 1490-1492 рр. став найбільшим на Україні і мав великий вплив на активізацію класової боротьби селян Галичини.
Назаренко Степан Григорович

Степан Григорович Назаренко – український фотохудожник,
фотопортретист, голова Івано-Франківської обласної організації
Національної спілки фотохудожників України (1989 — 2006).
Народився 12 травня 1932 року в селі Ларіонівка Полтавського
району Омської області, де проживав перші 14 років свого життя.
Свою дорогу у фотографічній діяльності розпочинав 1948 року
ретушером в одній з фотостудій Харкова. Потім працював в
Дрогобичі, Станіславі, Коломиї і знову в Станіславі. Працювати
часом доводилося в складних умовах, при мінусовій температурі,
коли замерзали фотопластинки. Джерелом його майстерності була
солідна школа відомих фотопортретистів, серед яких Стігліц,
Стейхен, Камерон, Петров, Трапані, Наппельбаум, Надар, Тальбот,
Дагер, Красінський, Едер і Кіблер. Москва була змушена
наздоганяти українських портретистів після персональних виставок
Барана, Вишкіна і Гольдбаума — членів фотоклубу, який створила
група молодих портретистів, серед яких був і Степан Назаренко.
Серед робіт Назаренка чітко виділяються портрети мужчин:
своєрідна глибина індивідуальності, делікатний рисунок форми.
Цілком інших підхід до жіночих портретів: легкі, пастельні,
поетизовані.
Степан Назаренко був одним із фундаторів Національної спілки
фотохудожників України (грудень 1989 р.), першим головою її
обласної організації. Його заслуги перед українською фотографією
відзначені обласною премією ім. Василя Стефаника (1998 р.),
почесною відзнакою «За подвижництво в культурі Прикарпаття» (2002
р.), стипендіями Міністерства культури, низкою урядових нагород.
В 2007 році було вперше проведено національний конкурс ім.
Степана Назаренка ФОТОПОРТРЕТ 2007. Експозицію було присвячено
75-річчю від дня народження Степана Назаренка. На конкурс
поступило 1052 роботи 279 авторів з 24 областей України, 8 робіт
з Росії. Для експозиції відібрано 101 роботу 69 авторів з 20
областей. Перше місце — Серж Рубле (Чернівці) за роботу «Настя»;
друге місце — Василь Бурляєв (Севастополь) за роботу «Ірина»;
третє місце — Юрій Вербовський (Львів) за роботу «Іринка та Олеся».
В 2009 році національний конкурс ім. Степана Назаренка
ФОТОПОРТРЕТ 2009 проведено вдруге. Експозицію присвятили 20-річчю
НСФХУ. На конкурс поступило 1349 робіт 335 авторів з 23 областей
України, 15 робіт 3 авторів з Білорусії та 3 роботи 1 автора з
Росії. До експозиції було відібрано 102 роботи 72 авторів з 19
регіонів України. Перше місце — Вадим Козловський (Вінниця) за
роботу «Конєв»; друге місце — Софія Райхман (Сімферополь) за
роботу «Сестри»; третє місце — Серж Рубле (Чернівці) за роботу
«Погляд».
Наконечна Генрієтта

Народилася 28.02.1939 року у м. Комсомольськ (Росія). Після війни переїхала з батьками на Прикарпаття, де і проживає по сьогоднішній день. За професією інженер-економіст. З 1996 року почала писати вірші, видала три збірки. У фондах обласної бібліотеки знаходяться збірка пані Генрієтти Наконечної „Мгновения вечности”, „Душа с душою говорит”, „Перекресток”. З 1998 року захопилася флористикою. Перший вірш – „Поляна”, перша картина також „Поляна”. Творчий доробок налічує 13 картин. Виставка у обласній науковій універсальній бібліотеці імені Івана Франка стала першою персональною виставкою в житті художниці. Улюблене заняття – спілкуватися з природою Карпат, в якій вона черпає натхнення для написання поезії та картин.
Нарбут Георгій Іванович

Георгій Іванович Нарбут народився у родині збіднілого поміщика. Художню освіту здобув самотужки, переписуючи книжки старовинними шрифтами та копіюючи гравюри з Біблії. Його ранні твори - це ілюстрації та оформлення казок. Нарбут починає студіювати середньовічних майстрів ксилографії, виїздить до Мюнхена, де уважно вивчає твори німецьких художників.У його графічних роботах з\'являються нові риси, народженні прагненням оновити техніку, характер композиції, саму манеру виконання. Він вперше на Україні поставив і вирішив завдання комплексного оформлення книг. Георгій Нарбут був автором грошового знаку Української Народної Республіки - купюра вартістю у 100 карбованців. В оформленні купюри Нарбут застосував орнаменти в дусі українського бароко, декоративні шрифти, зображення тризуба святого Володимира, який згодом став державним гербом України. Георгій Нарбут помер несподівано на тридцять четвертому році життя. Однак, залишив по собі чимало учнів, які стали визначними графіками і продовжують традиції нарбутівської школи.
Нейко Євген

Ректор Івано-Франківської державної медичної академії, завідувач кафедри факультетської терапії, дійсний член АМН України, професор. Народився 7 жовтня 1932 року в с. Смотрич Дунаєвецького району Хмельницької області. У 1950 р. Є.М. Нейко закінчив Смотринську середню школу, а в 1956 р. - Івано-Франківський медичний інститут (з відзнакою). У 1956-1959 pp. навчався в аспірантурі Івано-Франківського медичного інституту. Згодом обіймав посади асистента кафедри патологічної фізіології (1959-1965 pp.); асистента кафедри загальної терапії (1965-1966 pp.); доцента кафедри загальної терапії (1966-1969 pp.), декана лікувального факультету (1976-1979 pp.), проректора з наукової роботи (1979-1987 pp.). З 1972 р. по сьогодні - завідувач кафедри факультетської терапії, а з 1987 р. - ректор Івано-Франківської державної медичної академії. Є.М. Нейко заснував на Прикарпатті терапевтичну школу, у якій вивчаються питання патогенетичного лікування хронічної ішемічної хвороби серця, хронічних і гострих захворювань органів травлення, особливості професійної патології у працівників хімічної і деревообробної промисловості, розробляються проблеми передракових захворювань. Започаткував принципово новий напрям у клінічній медицині - застосування немедикаментозних засобів з лікувальною метою та нових способів введення ліків в організм людини. З 1987 р. Євген Михайлович очолює Івано-Франківський обласний фонд милосердя і здоров\'я, є фундатором забезпечених. Є.М. Нейко - автор 6 винаходів, понад 66 рацпропозицій. Підготував 10 докторів і 33 кандидати медичних наук. Опублікував понад 560 наукових праць, автор і співавтор 22 монографій.
Нейко Євген

Ректор Івано-Франківської державної медичної академії, завідувач кафедри факультетської терапії, дійсний член АМН України, професор. Народився 7 жовтня 1932 року в с. Смотрич Дунаєвецького району Хмельницької області. У 1950 р. Є.М. Нейко закінчив Смотринську середню школу, а в 1956 р. - Івано-Франківський медичний інститут (з відзнакою). У 1956-1959 pp. навчався в аспірантурі Івано-Франківського медичного інституту. Згодом обіймав посади асистента кафедри патологічної фізіології (1959-1965 pp.); асистента кафедри загальної терапії (1965-1966 pp.); доцента кафедри загальної терапії (1966-1969 pp.), декана лікувального факультету (1976-1979 pp.), проректора з наукової роботи (1979-1987 pp.). З 1972 р. по сьогодні - завідувач кафедри факультетської терапії, а з 1987 р. - ректор Івано-Франківської державної медичної академії. Є.М. Нейко заснував на Прикарпатті терапевтичну школу, у якій вивчаються питання патогенетичного лікування хронічної ішемічної хвороби серця, хронічних і гострих захворювань органів травлення, особливості професійної патології у працівників хімічної і деревообробної промисловості, розробляються проблеми передракових захворювань. Започаткував принципово новий напрям у клінічній медицині - застосування немедикаментозних засобів з лікувальною метою та нових способів введення ліків в організм людини. З 1987 р. Євген Михайлович очолює Івано-Франківський обласний фонд милосердя і здоров\\\'я, є фундатором забезпечених. Є.М. Нейко - автор 6 винаходів, понад 66 рацпропозицій. Підготував 10 докторів і 33 кандидати медичних наук. Опублікував понад 560 наукових праць, автор і співавтор 22 монографій.
Нестор Василь

(народився 11 лютого 1949р. в м. Самборі на Львівщині) - Заслужений раціоналізатор Української РСР, фахівець-винахідник з антикорозійних покрить. Після закінчення школи та Львівського політехнічного інституту (з набуттям спеціальності хіміка-технолога) розпочинає своє трудове сходження в Калуському хіміко-металургійному комбінаті. Пройшов ступені слюсаря, апаратника, начальника зміни цеху сечевинно-формальдегідних смол з переходом в 1974 році в цех антикорозійних покрить і відтоді працює в обраному напрямку й досі. Для поглиблення теоретичних знань без відриву від виробництва упродовж 1979-1983 років навчається на заочному відділенні аспірантури Московського хіміко-технологічного інституту, де захищає кандидатську дисертацію з важливої закритої тематики і здобуває науковий ступінь кандидата технічних наук. Паралельно екстерном закінчує курс при цьому ж інституті та отримує другу вищу освіту за спеціальністю ,,Композиційні матеріали\". В період з 1974 по 1997 роки веде активну науково-дослідницьку, винахідницьку та раціоналізаторську діяльність, основна тематика якої стосується підвищення надійності роботи апаратів, споруд та металоконструкцій в умовах хімічного хлорорганічного виробницва з використанням розробок комплексних творчих колективів виробничників і науковців, в яких він виступає і як генератор творчих ідей, і як розкутий аналітик з притаманною йому сміливістю рішень і широтою задумів. Таким чином вніс у свій творчий доробок 137 винаходів і раціоналізаторських пропозицій, використання яких дозволило захистити від нещадного корозійного впливу тонни дороговартісних металоконструкцій і апаратів. Розроблені поверхневі композиційні покриття ефективно застосовуються на практиці, і на визнання їх вагомості для народного господарства Указом Президії Верховної Ради Української РСР №383 від 02.08.1982 року Нестор Василь Петрович удостоюється почесного звання ,,Заслужений раціоналізатор Української РСР\".
Новицький Ярослав

(1937, с.Осмолода на Рожнятівщині) -укр. вчений хімік-фармаколог, доктор. Засновник Укр. інституту подолання пістряка (раку) у м. Відні, Австрія. Винахідник препарату «україн». Вчився у Брошневі та Калуші. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1960) та хімічний факультет Віденського університету.
Новосядлий Степан

(народився 1 липня 1943 року в с.Волків Перемишлянського району Львівської області) - доктор технічних наук, професор, вчений-винахідник в галузі електроніки). Після закінчення школи у 1959 році стає студентом фізичного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка. В 1962 році згідно Постанови Ради Міністрів СРСР його переводять на четвертий курс факультету автоматики і напівпровідникової електроніки Львівського політехнічного інституту, який закінчує з відзнакою в 1964 році і розпочинає свій 30-річний стаж плідної виробничої діяльності, спочатку за направленням на Київському заводі напівпровідникових приладів, а згодом (з 1970 року) на Київському заводі мікроприладів, далі - на Івано-Франківському заводі ,,Позитрон\" (з 1972 року переводом), згодом ВАТ ,,Родон\", упродовж якого проходить шлях від інженера до головного технолога гіганта електроніки, яким був ,,Родон\" на той час, і врешті - до головного інженера та директора СКТБ ,,Орізон\". Без відриву від виробництва закінчує аспірантуру і захищає (в 1991 році) кандидатську дисертацію в спеціалізованій вченій раді Львівського політехнічного інституту за спеціальністю ,,Твердотільна електроніка і мікроелектроніка\". На момент захисту кандидатської підготував і опублікував 35 наукових робіт, в яких закладено 19 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами. Збагачений вагомим виробничим і практичним досвідом, з 1995 року переходить на викладацьку роботу, в процесі якої працює доцентом на кафедрах твердотільної електроніки Львівської політехніки та на кафедрі радіофізики і електроніки Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. В 2003 році захищає докторську дисертацію на тему ,,Фізико-хімічні особливості формування субмікронних структур великих інтегральних схем\" за спеціальністю ,,Твердотільна електроніка\". Загальний науковий доробо вченого-винахідника налічує 197 наукових праць, 55 винаходів, одну монографію та підготовлений до друку навчальний посібник.
Новосядлий Степан

(народився 1 липня 1943 року в с.Волків Перемишлянського району Львівської області) - доктор технічних наук, професор, вчений-винахідник в галузі електроніки). Після закінчення школи у 1959 році стає студентом фізичного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка. В 1962 році згідно Постанови Ради Міністрів СРСР його переводять на четвертий курс факультету автоматики і напівпровідникової електроніки Львівського політехнічного інституту, який закінчує з відзнакою в 1964 році і розпочинає свій 30-річний стаж плідної виробничої діяльності, спочатку за направленням на Київському заводі напівпровідникових приладів, а згодом (з 1970 року) на Київському заводі мікроприладів, далі - на Івано-Франківському заводі ,,Позитрон\\\" (з 1972 року переводом), згодом ВАТ ,,Родон\\\", упродовж якого проходить шлях від інженера до головного технолога гіганта електроніки, яким був ,,Родон\\\" на той час, і врешті - до головного інженера та директора СКТБ ,,Орізон\\\". Без відриву від виробництва закінчує аспірантуру і захищає (в 1991 році) кандидатську дисертацію в спеціалізованій вченій раді Львівського політехнічного інституту за спеціальністю ,,Твердотільна електроніка і мікроелектроніка\\\". На момент захисту кандидатської підготував і опублікував 35 наукових робіт, в яких закладено 19 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами. Збагачений вагомим виробничим і практичним досвідом, з 1995 року переходить на викладацьку роботу, в процесі якої працює доцентом на кафедрах твердотільної електроніки Львівської політехніки та на кафедрі радіофізики і електроніки Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. В 2003 році захищає докторську дисертацію на тему ,,Фізико-хімічні особливості формування субмікронних структур великих інтегральних схем\\\" за спеціальністю ,,Твердотільна електроніка\\\". Загальний науковий доробо вченого-винахідника налічує 197 наукових праць, 55 винаходів, одну монографію та підготовлений до друку навчальний посібник.
Овчар Анатолій

народився 1 січня 1945 р. у с. Різдвяне Галицького р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Косівське училище прикладного мистецтва, 1965 р. Викладачі: Гавриш В., Гуз В. Член НСХУ з 1977р. Твори закуплені МКМУ, дирекцією виставок НСХУ. Твори знаходяться в музеях: Івано-Франківському художньому та краєзнавчому музеях, Львівському музеї етнографії та народних промислів, Харківському художньому музеї, Художньому музеї, м. Полтава, Коломийському музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, а також у приватних колекціях України, Канади, США, Польщі, Росії.
Огоновський Омелян

(8 серпня 1833 р., с. Григорів Рогатин. р-ну - 28 жовтня 1894 р., м.Львів) - український літературознавець, письменник. Освіту здобув у гімназіях Бережан та Львова. На замовлення "Просвіти" О. Огоновський написав низку популярних книг: "Життя Бориса і Гліба", "Життя Тараса Шевченка", "Життя св. Пантелеймона". О.Огоновський - автор першої цілісної "Історії української літератури" (І-ІV частини, 6 видань, 1887-1894 рр.), написаної на основі чіткої національної концепції історії культури, що викликало несприйняття імперською критикою і стало предметом дискусії, у яких взяли участь багато знаних європейських і російських вчених. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Ожоган Зіновій

(народився 13 вересня 1970 року в м. Надвірній) - вчений-винахідник, доктор медичних наук, професор, фахівець в галузі ортопедичної стоматології. У 1988 році поступає на стоматологічний факультет Івано-Франківського меичного інституту, який закінчує у 1993 році з відзнакою. Після закінчення ВНЗ з 1993 по 1995 роки навчається у магістратурі Івано-Франківської державної медичної академії за спеціальністю ,,Стоматологія\", захищає магістерську наукову роботу і в 1996 році стає асистентом кафедри ортопедичної стоматології. У травні 1997 року захищає кандидатську дисертацію ,,Клініко-експериментальне обгрунтування вдосконалення ортопедичних заходів при комплексному лікуванні захворювань парадонту\" у спеціалізованій Вченій Раді Національного медичного університету ім. О.Богомольця в Києві. З липня 1998 року призначається завідувачем кафедри ортопедичної стоматології, де вже в 2001 році як керівник виконує і захищає комплексну науково-дослідну роботу кафедри: ,,Клініко-експериментальне обгрунтування удосконалених і нових методів ортопедичного лікування хворих з зубощелеповою паталогією\". В січні 2003 року захищає докторську дисертацію ,,Клініко-експериментальне обгрунтування ортопедичного методу лікування знімними мостоподібними протезами з дискретним часом фіксації\" у спеціалізованій Вченій Раді Івано-Франківської державної медичної академії. У 2005 році присвоєно вчене звання - професор кафедри ортопедичної стоматології. В його творчому доробку - понад 100 наукових праць, 14 патентів України на винаходи, кілька десятків раціоналізаторських пропозицій, інформаційних листів та навчально-методичних посібників із ортопдичної стоматології. Має публікації в українськиї та зарубіжних журналах.
Ожоган Зіновій

(народився 13 вересня 1970 року в м. Надвірній) - вчений-винахідник, доктор медичних наук, професор, фахівець в галузі ортопедичної стоматології. У 1988 році поступає на стоматологічний факультет Івано-Франківського меичного інституту, який закінчує у 1993 році з відзнакою. Після закінчення ВНЗ з 1993 по 1995 роки навчається у магістратурі Івано-Франківської державної медичної академії за спеціальністю ,,Стоматологія\\\", захищає магістерську наукову роботу і в 1996 році стає асистентом кафедри ортопедичної стоматології. У травні 1997 року захищає кандидатську дисертацію ,,Клініко-експериментальне обгрунтування вдосконалення ортопедичних заходів при комплексному лікуванні захворювань парадонту\\\" у спеціалізованій Вченій Раді Національного медичного університету ім. О.Богомольця в Києві. З липня 1998 року призначається завідувачем кафедри ортопедичної стоматології, де вже в 2001 році як керівник виконує і захищає комплексну науково-дослідну роботу кафедри: ,,Клініко-експериментальне обгрунтування удосконалених і нових методів ортопедичного лікування хворих з зубощелеповою паталогією\\\". В січні 2003 року захищає докторську дисертацію ,,Клініко-експериментальне обгрунтування ортопедичного методу лікування знімними мостоподібними протезами з дискретним часом фіксації\\\" у спеціалізованій Вченій Раді Івано-Франківської державної медичної академії. У 2005 році присвоєно вчене звання - професор кафедри ортопедичної стоматології. В його творчому доробку - понад 100 наукових праць, 14 патентів України на винаходи, кілька десятків раціоналізаторських пропозицій, інформаційних листів та навчально-методичних посібників із ортопдичної стоматології. Має публікації в українськиї та зарубіжних журналах.
Озаркевич Іван

(1795 р., с.Драгомирчани Тисмениц. рну - 17 серпня 1854, Коломия) - громадсько-культурний діяч і письменник, священик, засновник і організатор українського театру в Галичині. Навчався у Станіславській нормальній школі та гімназії. Закінчив Львівську духовну семінарію і висвятився 1824 року. Спочатку був завідателем, а пізніше парохом у с.Глибокім та одночасно обслуговував церкву у с.Лесівка Богородчан. р-ну. У 1837-1853 рр. був парохом у м.Коломиї. У цей час писав статті до першої української тижневої газети "Зоря Галицька", що виходила у Львові 1848-1857 рр. як орган Головної Руської Ради.
Окуневський Ярослав

(1860 - 24.10.1929) - військовий лікар, згодом адмірал австро-угорського флоту. Народився на Буковині, але згодом сім’я переїхала до с. Яворова на Гуцульщині. Навчався у Коломийській гімназії, згодом став студентом медичного факультету Віденського університету. Там Окуневський був активним членом товариства „Січ”, його головою, а також співредактором часопису „Слов’янський альманах”. Служба у флоті дала можливість Окуневському побувати майже в усіх країнах басейну Середземного моря, що і дало поштовх до написання нарисів про країни, в яких він побував. Його подорожні нотатки вийшли друком на зламі 19 і 20-го століть. Окуневський був дійсним членом НТШ. Часто виступав в центральній пресі на захист своїх земляків. Він матеріально підтримував українські видання, товариство „Просвіта”, яке обрало його своїм почесним членом. У період існування ЗУНР очолює медичну місію республіки у Відні, яка надсилала ліки для українських солдат (1918-1919). Після закінчення Першої світової війни займався лікарською практикою у Городенці, де трагічно загинув 24.10.1929 р. Там і похований разом із братом Теофілом (1858-1937, громадсько-політичний діяч, один із засновників Української Радикальної Партії). Я. Окуневський – автор унікального в українській літературі твору – 2-томного опису подорожі по країнах Середземномор’я, Африки, Далекого Сходу – „Листи з чужини” (1898-1902), численних статей. Послужив прототипом образу лікаря-моряка з повісті О. Кобилянської „Царівна”.
Оновлено
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка